У «Блакитній дитині» перед нами розгортаються непрості будні Толі-школяра, його змужніння і моральне зростання, пізнання правди і кривди життя. Оскільки в селах у ті, та й пізніші часи здебільшого функціонували семирічки, для завершення навчання необхідно було їхати до містечок. Так сталося і з Толиком. Його навчання з восьмого по десятий клас художньо відтворені у третій частині повісті «Маскулінум, фемінінум, нойтрум» .
Служба в армії, нелегкі будні молодого бійця, загартування тіла й духу розгортаються перед читачем у заключній, четвертій частині книги, яка носить назву військової команди з кількасотлітнім стажем, відомої солдатам від Петра І і Суворова до Жукова і Роко-совського — «Ать-два! »
Нарешті фінал твору розгортає перед нами страшний початок Великої Вітчизняної війни, її перші дні й тижні. Автобіографізм цієї частини тетралогії, що має назву «Замість епілогу. Граната» , особливо очевидний. Це найдраматичніша частина повісті, яка вражає глибоким психологізмом, коли художні деталі створюють сугестивний ефект присутності в ситуації. Читаючи, фізично відчуваєш запах пороху, диму, горілої землі, пронизливий звук падаючих бомб, крик поранених.. . Розгубленість, страх, тяжкість перших утрат, нелюдська втома, голод і біль зливаються в один важкий камінь, що душить людину. Але сила духу проявляється якраз у подоланні цього: «Ми стали тими, ким і повинні були стати, і недалека війна готувала нам суворий екзамен: на мужність і зрілість. І ми складемо його живі чи мертві» [1, с. 596]. І склали, пройшовши нелюдські випробування. Так, розповідаючи епізод, коли сусідка проклинала хлопчиків за крадені огірки, письменник переплітає два часові плани, з минулого прокладає місточок у майбутнє: «Ми лежали, причаївшись у картоплинні, не раді уже й огіркам; лежали й не відали, що пророкування тітки Одарки здійсниться повністю, тільки набагато пізніше. Партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому році... Ванька теж не минула лихая година, напророчена тіткою Одаркою. Горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва рази рятувався на парашуті...» [1,с. 359-360].
Так у хронологічній послідовності розгортається художня біографія героя на тлі життя його покоління. Цікавим є образ автора-оповідача, який то зливається з образом головного героя, то дистанціюється від нього, через ліричні відступи, коментарі, іронічні висловлювання виражаючи власне ставлення до зображуваного.
Отже, художній час повісті охоплює такий складний у вітчизняній історії період від кінця 20-х років до 1941-го.
Образ часу, духу епохи, соціальний аспект раннього періоду свого життя, який припав на непростий час 1920—30-х років, висвітлений письменником своєрідно. А. Дімаров, зображуючи світ очима Толика, через художні деталі висвітлює ту тяжку епоху.
Спогади подаються через призму дитячого сприйняття. Тому для Толі їхня убога хата (читаємо про інтер'єр домівки вже на перших сторінках) , напівголодне існування (сусіди держали корів, свиней, а в їхній сім'ї був тільки невеличкий город) , тяжка праця матері — все це не здавалося малюкові чимось неприродним. Трагізм епохи розуміємо ми, читачі. З інтер'єрних, портретних, психологічних деталей складається картина злиденного побуту сільської вчительки та її синів.
В центре картины изображен молодой юноша, киевлянин, отважный человек, который решился всему киевскому народу. Ему нужно было достичь той стороны Днепра, чтобы попросить о поскольку печенеги окружили город Киев. На картине видно, что киевлянин без одежды. Достигнув реки, он, скинув одежду, бросился в Днепр и поплыл. За ним была погоня, и в подтверждение тому, мы видим на картине темных всадников. Киевлянин оглядывается в страхе назад, но ему удается Благодаря ему, Киев получил На картине отрок выглядит отважным и решительным, настоящим героем.
Художник изобразил на картине трех былинных богатырей — Илью Муромца, Добрыню Никитича и Алешу Поповича. Они стоят в конном дозоре, оберегая Русь от нашествия врагов-кочевников.Виктор Михайлович Васнецов — знаменитый русский художник-передвижник, автор жанровых картин, лирических и монументально-эпических полотен на тему русской истории, народных былин и сказок. Одним из наиболее известных произведений Васнецова является картина "Богатыри". Каждого из персонажей картины Васнецов наделил характером, каждому придал индивидуальные черты. Вот в центре Илья Муромец, в кольчуге и шлеме, вооруженный' железной палицей, копьем и щитом. Справа от Ильи — любимец русского народа Добрыня Никитич. Он одет очень нарядно: у него узорчатый шлем, шитые сапоги, сверкающие доспехи, червленый щит, меч. Богатырь нетерпеливо сжимает рукоятку меча: быть бранной потехе! Слева от Ильи самый младший из трех богатырей — Алеша Попович. Юный богатырь держит наготове лук, снаряженный стрелой. Но не только воин Алеша Попович — на боку у него гусли. В краткие минуты отдыха Алеша радует побратимов веселыми звонкими песнями. В образе трех богатырей Васнецов воплотил извечную мечту русского народа о непобедимом и справедливом защитнике. Множество былин сложено об Илье Муромце, Добрыне Никитиче и Алеше Поповиче. И только огромный талант Виктора Михайловича Васнецова позволил нам как бы воочию увидеть мужественных бесстрашных богатырей, образы которых с такой художественной силой воплощены в русском фольклоре.
Служба в армії, нелегкі будні молодого бійця, загартування тіла й духу розгортаються перед читачем у заключній, четвертій частині книги, яка носить назву військової команди з кількасотлітнім стажем, відомої солдатам від Петра І і Суворова до Жукова і Роко-совського — «Ать-два! »
Нарешті фінал твору розгортає перед нами страшний початок Великої Вітчизняної війни, її перші дні й тижні. Автобіографізм цієї частини тетралогії, що має назву «Замість епілогу. Граната» , особливо очевидний. Це найдраматичніша частина повісті, яка вражає глибоким психологізмом, коли художні деталі створюють сугестивний ефект присутності в ситуації. Читаючи, фізично відчуваєш запах пороху, диму, горілої землі, пронизливий звук падаючих бомб, крик поранених.. . Розгубленість, страх, тяжкість перших утрат, нелюдська втома, голод і біль зливаються в один важкий камінь, що душить людину. Але сила духу проявляється якраз у подоланні цього: «Ми стали тими, ким і повинні були стати, і недалека війна готувала нам суворий екзамен: на мужність і зрілість. І ми складемо його живі чи мертві» [1, с. 596]. І склали, пройшовши нелюдські випробування. Так, розповідаючи епізод, коли сусідка проклинала хлопчиків за крадені огірки, письменник переплітає два часові плани, з минулого прокладає місточок у майбутнє: «Ми лежали, причаївшись у картоплинні, не раді уже й огіркам; лежали й не відали, що пророкування тітки Одарки здійсниться повністю, тільки набагато пізніше. Партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому році... Ванька теж не минула лихая година, напророчена тіткою Одаркою. Горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва рази рятувався на парашуті...» [1,с. 359-360].
Так у хронологічній послідовності розгортається художня біографія героя на тлі життя його покоління. Цікавим є образ автора-оповідача, який то зливається з образом головного героя, то дистанціюється від нього, через ліричні відступи, коментарі, іронічні висловлювання виражаючи власне ставлення до зображуваного.
Отже, художній час повісті охоплює такий складний у вітчизняній історії період від кінця 20-х років до 1941-го.
Образ часу, духу епохи, соціальний аспект раннього періоду свого життя, який припав на непростий час 1920—30-х років, висвітлений письменником своєрідно. А. Дімаров, зображуючи світ очима Толика, через художні деталі висвітлює ту тяжку епоху.
Спогади подаються через призму дитячого сприйняття. Тому для Толі їхня убога хата (читаємо про інтер'єр домівки вже на перших сторінках) , напівголодне існування (сусіди держали корів, свиней, а в їхній сім'ї був тільки невеличкий город) , тяжка праця матері — все це не здавалося малюкові чимось неприродним. Трагізм епохи розуміємо ми, читачі. З інтер'єрних, портретних, психологічних деталей складається картина злиденного побуту сільської вчительки та її синів.