Великий Ґете вважав, що життя, прожите без користі, подібне до смерті. Подібної точки зору дотримувалася більшість геніїв XIX століття.
А що думали про зміст життя попередники Ґете, представники літературних кіл епохи Відродження? Адже вони стояли біля витоків нових уявлень про людину, нового погляду на навколишній світ.
Кожний із титанів Відродження зробив свій внесок у розвиток цієї епохи.
Величні образи Дон Кіхота і його зброєносця Санчо Панси втілили складні протиріччя іспанської дійсності ХVI—XVII століть, трагедію великої епохи Відродження в історії людства.
І Дон Кіхот, і Санчо Панса являють собою авторське розуміння людської сутності — благородної, прекрасної, внутрішньо вільної, гідної захоплення. Дон Кіхот і Санчо — представники різних суспільних верств. Але обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон.
Дон Кіхот сміливо пориває зі своїм класом, зі звичним життя в ім’я великої мети служіння людству. Він сміливо береться захищати знедолених, бо розуміє, що Бог створив усіх людей вільними.
Навіть служіння уявній Дульсінеї, уособленням якої стала вульгарна Альдонса, для героя теж є частиною служіння людству.
Санчо Панса є своєрідним доповненням образу Дон Кіхота.
По-перше, він представник народу. По-друге, він їде за Дон Кіхотом не заради високої мети. У нього є сім’я, і якщо він не отримає від свого пана обіцяний острів, то, принаймні, заробить грошей.
Спільним для обох персонажів Сервантеса є почуття власної гідності. Ось як про це говорить Санчо: «Я хоч і злидень, але християнин чистокровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, і все від людини залежить, виходить, якщо я людина, то можу стати папою, а не тільки губернатором острова».
Але Санчо Панса у своїй подорожі з Дон Кіхотом не забуває і про наживу: прихоплює дещо з речей похоронної процесії, забирає сідло з осла цирюльника.
Санчо реально дивиться на речі, розуміє дивакуватість свого господаря і підігрує йому. А іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці. Так, Санчо вірить брехні священика, що Доротея є принцесою, й умовляє Дон Кіхота захистити її від велетня. Але Санчо — селянин, і його повсякчас тягне до землі і до сім’ї.
Навіть під час утопічного правління островом Санчо виявляє себе мудрою і некористолюбною людиною. Закони, які він видає, сповнені людяного ставлення до підлеглих.
Хоча мандрівний лицар живе ілюзіями, а його зброєносець реальними потребами, вони схожі ставленням до людей. Дон Кіхот і Санчо Пан-са співчувають не тільки односельцю мориску Рикоте і його доньці Ані Феліс, яких з іншими співвітчизниками виселяють з рідної землі. А сцена зустрічі з Рикоте розвінчує церковну брехню про нетерпимість між іспанцями і морисками. Можливо, не випадково Дон Кіхот вбачає у ченцях дияволів.
Наприкінці твору герої різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот перестає бути активним там, де виявляє активність Санчо.
Але протягом усього твору ми не перестаємо дивуватися великому гуманізму двох героїв і гуманістові-письменнику, який їх створив.
И что, прямо тут и писать сочинение? Да, эта трагедия современна, потому что "Моцартом хотел бы каждый быть, но вот Сальери почему-то ближе", как сказал в своих стихах один поэт, назовём его Денис Сафронов, игравший пару сезонов Слепого скрыпача в нашем спектакле.
Что мы хотим этим сказать: именно то, что трагедия МиС современна, потому что каждый в душе хочет быть творцом, солнечным человеком, как Моцарт, но большинству народа присуще такое низменное чувство, как зависть, то есть каждый может найти у себя в душе и что-то от Моцарта, и что-то от Сальери.
Причём это общечеловеческая проблема. Дар Моцарту даётся свыше, по Благодати Божией. А Сальери требует от неба для себя такого же дара по Закону, мол, заслужил, заработал, хочу получить в награду за труды, усердие, моленья и так далее.. . Обижается, что Моцарту, гуляке праздному, этот дар дан просто так. Проблема Закона и Благодати была поднята ещё в Киевской Руси митрополитом Иларионом. Так что это проблема современна всегда, во все времена.
И даже если мы не убиваем человека, которому завидуем, всё равно мы своей завистью умножаем зло в мире, и оно нам же и отольётся, как отлилось оно Сальери. "Но ужель он прав, и я не гений? Неправда! А Бонаротти? Или это сказка тупой бессмысленной толпы и не был убийцею создатель Ватикана?! " Не был убийцею создатель, потому что творец, художник - не убийца, не разрушитель. Это главное в трагедии, припасённое в конце автором.
Мне нравится, как Валентин Непомнящий сказал: "Гений и злодейство - две вещи несовместные. Чтобы это понять, достаточно совести. Точно так же, как для того чтобы понять, гармоничны ли звуки, достаточно музыкального слуха, а этого-то у композиторов предостаточно". Неточная цитата, но по смыслу так.
Повесть «Станционный смотритель» занимает значительное место в творчестве А.С. Пушкина и имеет большое значение для всей русской литературы. В ней едва ли не впервые изображены жизненные невзгоды, боль и страдание того, кого называют «маленьким человеком». С нее начинается в русской литературе тема «униженных и оскорбленных», которая познакомит с добрыми, тихими, страдающими героями и позволит увидеть не только кротость, но и величие их душ и сердец. Эпиграф взят из стихотворения П.А. Вяземского «Станция» («Коллежский регистратор).Пушкин изменил цитату, назвав станционного смотрителя «коллежским регистратором» (низший гражданский чин в дореволюционной России), а не «губернским регистратором», как это было в оригинале, так как этот чином выше.
А що думали про зміст життя попередники Ґете, представники літературних кіл епохи Відродження? Адже вони стояли біля витоків нових уявлень про людину, нового погляду на навколишній світ.
Кожний із титанів Відродження зробив свій внесок у розвиток цієї епохи.
Величні образи Дон Кіхота і його зброєносця Санчо Панси втілили складні протиріччя іспанської дійсності ХVI—XVII століть, трагедію великої епохи Відродження в історії людства.
І Дон Кіхот, і Санчо Панса являють собою авторське розуміння людської сутності — благородної, прекрасної, внутрішньо вільної, гідної захоплення. Дон Кіхот і Санчо — представники різних суспільних верств. Але обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон.
Дон Кіхот сміливо пориває зі своїм класом, зі звичним життя в ім’я великої мети служіння людству. Він сміливо береться захищати знедолених, бо розуміє, що Бог створив усіх людей вільними.
Навіть служіння уявній Дульсінеї, уособленням якої стала вульгарна Альдонса, для героя теж є частиною служіння людству.
Санчо Панса є своєрідним доповненням образу Дон Кіхота.
По-перше, він представник народу. По-друге, він їде за Дон Кіхотом не заради високої мети. У нього є сім’я, і якщо він не отримає від свого пана обіцяний острів, то, принаймні, заробить грошей.
Спільним для обох персонажів Сервантеса є почуття власної гідності. Ось як про це говорить Санчо: «Я хоч і злидень, але християнин чистокровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, і все від людини залежить, виходить, якщо я людина, то можу стати папою, а не тільки губернатором острова».
Але Санчо Панса у своїй подорожі з Дон Кіхотом не забуває і про наживу: прихоплює дещо з речей похоронної процесії, забирає сідло з осла цирюльника.
Санчо реально дивиться на речі, розуміє дивакуватість свого господаря і підігрує йому. А іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці. Так, Санчо вірить брехні священика, що Доротея є принцесою, й умовляє Дон Кіхота захистити її від велетня. Але Санчо — селянин, і його повсякчас тягне до землі і до сім’ї.
Навіть під час утопічного правління островом Санчо виявляє себе мудрою і некористолюбною людиною. Закони, які він видає, сповнені людяного ставлення до підлеглих.
Хоча мандрівний лицар живе ілюзіями, а його зброєносець реальними потребами, вони схожі ставленням до людей. Дон Кіхот і Санчо Пан-са співчувають не тільки односельцю мориску Рикоте і його доньці Ані Феліс, яких з іншими співвітчизниками виселяють з рідної землі. А сцена зустрічі з Рикоте розвінчує церковну брехню про нетерпимість між іспанцями і морисками. Можливо, не випадково Дон Кіхот вбачає у ченцях дияволів.
Наприкінці твору герої різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот перестає бути активним там, де виявляє активність Санчо.
Але протягом усього твору ми не перестаємо дивуватися великому гуманізму двох героїв і гуманістові-письменнику, який їх створив.