Ось і підійшла до кінця зима. Закінчується лютий, який є останнім місяцем цієї пори року, а в двері вже стукає березень. Я люблю зиму. Адже так весело спускатися на санчатах з гірки, ліпити сніговика чи гратися у сніжки з друзями. Але сніг потроху тане. Поволі, де-не-де, починає виглядати чорна земля. Сонце вже частіше з*являється на небосхилі і зацікавлено торкається своїм теплим промінням снігові кучугури, бурульки на дахах та сніговика, якого зліпили ми з товаришами. Не витримуючи цього тепла, бурульки починають плакати, а сніговик робиться дедалі меншим, немов хоче сховатися від сонечка під землею. Лід на озері теж стає дедалі тоншим, а місцями вже й геть розтанув. Оживає й природа. Пташки веселіше щебечуть. Перший пролісок несміливо виглянув з-під снігу. Зима відступає. Це її останні дні.
Травка, упустив зайца у самой ели, вдруг увидела перед собой мальчика. Для Травки в жизни существовало два человека: Антипыч и враг своего старого хозяйна. И вот теперь Травка решала, кто же перед ней. Глаза мальчика сначала были тусклыми, но вдруг в них загорелся огонек. Митраша вспомнил имя собаки. «Затравка!» , — позвал он. И это убедило собаку, что перед ней Антипыч, новый, молодой и маленький. И она тихонько поползла к мальчику. Но Митраша не от чистого сердца звал сейчас собаку. Мальчику нужно было, чтобы она ему вылезти. Когда Травка подползла ближе, Митраша схватил ее за сильные задние ноги. Собака рванулась, благодаря чему Митраша выбрался. Выбравшись, Митраша отряхнулся и позвал собаку: «Иди же теперь ко мне, моя Затравка! » Этот голос и тон, которым были сказаны слова, лишили Травку каких-либо сомнений: перед ней стоял Антипыч
Кто из рассказа Б.Житкова "Механик Салерно" вызывает у вас уважение!