Он воспитывался в кадетском корпусе Петербурга. Позже, став офицером, Д. влезает в долги. В связи с этим герой мечтает о богатой невесте. Будучи в Петербурге, 23-летний Д. получает печальные известия из дома: о болезни отца и о беззаконном отнятии их имения Кистеневки в пользу богатого соседа Кириллы Троекурова. Герой отправляется домой. Проезжая мимо имения Троекурова, Д. с нежностью вспоминает о детской дружбе с его дочерью, Марьей Кирилловной. Дома Д. застает отца при смерти. Он берет ведение дел в свои руки. Разрывает все отношения с Троекуровым, после смерти отца приказывает сжечь свой дом, который по суду отошел врагу. Герой вместе с верными ему крестьянами делаются разбойниками, грабящими неправедных помещиков. Но Д. не может забыть Машу Троекурову – он по-прежнему влюблен в нее. Ради Маши герой даже простил своего врага – Троекурова. Но Троекуров сосватал дочь за богатого старика-князя Верейского. Маша просит Д. похитить ее. Д. очень переживает, ведь его любимая будет женой разбойника, хотя достойна намного большего. При всем этом в душе Д. нет чувства мести к Троекурову. Он давно простил его как дворянин и благородный человек. Вот только социальные условия, судьба по отношению к Д. бесчестна. Истинная трагедия Д. состоит в том, что честный русский дворянин, привязанный к родному дому, к мысли о семье, поставлен в безвыходное положение. Для него нет пути, где бы он мог быть счастлив. В финале Д. теряет Машу – разбойники опоздали, и девушку обвенчали с Верейским. В схватке с правительственными войсками, которые давно разыскивали Д. и его шайку, героя ранят. Он распускает своих крестьян, сам же «скрывается за границу» . Его отъезд – знак не только его личного поражения, но и поражения всей России. Все лучшее исчезает из страны, виновники их гонений остаются. Дубровский Владимир Андреевич – главный герой незавершенного романа, «благородный разбойник» .
Маленький принц — это символ человека — странника во вселенной, ищущего скрытый смысл вещей и собственной жизни. душа маленького принца не скована льдом безразличия, омертвелости. поэтому ему открывается истинное видение мира: он узнаёт цену истинной дружбы, любви и красоты. это тема «зоркости» сердца, умения «видеть» сердцем, понимать без слов. маленький принц не сразу постигает эту мудрость. он покидает собственную планету, не зная о том, что то, что он будет искать на разных планетах, окажется так близко — на его родной планете. маленький принц немногословен — о себе и своей планете он говорит мало. лишь понемногу, из случайных, мимоходом оброненных слов, летчик узнает, что малыш прилетел с далекой планеты, «которая вся-то величиной с дом» и называется астероид б-612. маленький принц рассказывает лётчику о том, как он воюет с баобабами, которые пускают такие глубокие и сильные корни, что могут разорвать его маленькую планету. выпалывать нужно первые ростки, иначе будет поздно, «это скучная работа». но у него есть «твердое правило»: « поутру, умылся, себя в порядок — и сразу же в порядок свою планету». люди должны заботиться о чистоте и красоте своей планеты, сообща беречь и украшать ее, не дать погибнуть всему живому. маленький принц из сказки сент-экзюпери не мыслит свою жизнь без любви к нежным закатам, без солнца. «однажды я за один день видел заход солнца сорок три раза! » — говорит он лётчику. и немного погодя добавляет: « когда станет грустно, хорошо поглядеть, как заходит » ребёнок ощущает себя частицей мира природы, к единению с ней он призывает взрослых. малыш деятелен и трудолюбив. он каждое утро поливагг розу, беседовал с ней, прочищал находящиеся на его планете три вулкана, чтобы они давали больше тепла, выпалывал и всё же он чувствовал себя одиноким. в поисках друзей, в надежде обрести истинную любовь он и отправляется в свое путешествие по чужим мирам. он ищет людей в бесконечной окружающей его пустыне, ибо в общении с ними надеется понять и себя самого, и мир вокруг, приобрести опыт, которого ему так недоставало. посещая последовательно шесть планет, маленький принц на каждой из них сталкивается с определенным жизненным явлением, воплощенном в обитателях этих планет: властью, тщеславием, пьянством, образы героев сказки а. сент-экзюпери «маленький принц» имеют свои прототипы. образ маленького принца одновременно и глубоко автобиографичен и как бы отстранен от взрослого автора-лётчика. он рождён из тоски по умирающему в себе маленькому тонио — потомку обнищавшего дворянского рода, которого в семье называли за его белокурые (сперва) волосы «ко-ролем-солнце», а в колледже прозвали лунатиком за привычку подолгу смотреть на звёздное небо. само словосочетание «маленький принц» встречается, как вы наверно заметили, ещё в «планете людей» (как и многие другие образы и мысли). а в 1940 году в перерывах между боями с фашистами экзюпери часто рисовал на листке мальчика — когда крылатого, когда верхом на облаке.
Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунках. лицарі - професійні воїни - являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особові ідеали. рицарська культура складається у феодальній середовищі.лицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись на перший поклик господаря. на нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все майно яких містилось у військовій виучці і зброї. багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.згідно з розповсюдженням у лицарській середовищі уявлень, справжній лицар повинен був походити із знатного роду. поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в лицарі присвячували за виняткові військові подвиги. суворість правил стала порушуватися з розвитком міст - ці привілеї стали все частіше купуватися.у лицарів вироблявся особливий тип психології. ідеальний лицар зобов'язувався мати безліч достоїнств. він мав бути зовні красивим і привабливим. тому спеціальна увага приділялася одяг, прикраси, статурі. обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато рицарів були в постійному пошуку нових можливостей для цього. «якщо тут війна, я тут залишуся», - говорить лицар в одній з поетеси марії французької. нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. організовувалися спеціальні лицарські турніри. у 11-13 ст. виробилися правила рицарських двобоїв. так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. турнірне зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. при проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання - імітацію битви двох загонів. лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».вищим виявом лицарської любові до війни, агресивного бажання феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. у 1096 році відбувся перший з них, а в 1270 - останній. під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації - лицарські ордени. у 1113 році був заснований орден іоаннітів, або госпітальєрів. в єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. орденом великий магістр, покорявшийся особисто папі римському. вступаючи в орден, лицарі давали обітниці послуху і смирення. вони носили чернечі плащі поверх лицарських лат. в агресії проти слов'янських народів головну роль зіграв тевтонський орден.лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні франції. вони створюють культ прекрасної , служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил «куртуазія». «куртуазия», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. був розроблений особливий ритуал женихания до дівчат. навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.по всій європі розвивається і жанр рицарського роману. для його сюжету були обов'язкові ідеальна «лицарська» любов, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. романи широко відображали побут і риси свого часу. у той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особистості. найбільш популярні сюжети - про лицарів «круглого стола», про легендарного короля бриттів артура, лицаря ланселота, трістані та ізольді. багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря
Будучи в Петербурге, 23-летний Д. получает печальные известия из дома: о болезни отца и о беззаконном отнятии их имения Кистеневки в пользу богатого соседа Кириллы Троекурова. Герой отправляется домой. Проезжая мимо имения Троекурова, Д. с нежностью вспоминает о детской дружбе с его дочерью, Марьей Кирилловной.
Дома Д. застает отца при смерти. Он берет ведение дел в свои руки. Разрывает все отношения с Троекуровым, после смерти отца приказывает сжечь свой дом, который по суду отошел врагу. Герой вместе с верными ему крестьянами делаются разбойниками, грабящими неправедных помещиков.
Но Д. не может забыть Машу Троекурову – он по-прежнему влюблен в нее. Ради Маши герой даже простил своего врага – Троекурова.
Но Троекуров сосватал дочь за богатого старика-князя Верейского. Маша просит Д. похитить ее. Д. очень переживает, ведь его любимая будет женой разбойника, хотя достойна намного большего. При всем этом в душе Д. нет чувства мести к Троекурову. Он давно простил его как дворянин и благородный человек. Вот только социальные условия, судьба по отношению к Д. бесчестна. Истинная трагедия Д. состоит в том, что честный русский дворянин, привязанный к родному дому, к мысли о семье, поставлен в безвыходное положение. Для него нет пути, где бы он мог быть счастлив. В финале Д. теряет Машу – разбойники опоздали, и девушку обвенчали с Верейским. В схватке с правительственными войсками, которые давно разыскивали Д. и его шайку, героя ранят. Он распускает своих крестьян, сам же «скрывается за границу» . Его отъезд – знак не только его личного поражения, но и поражения всей России. Все лучшее исчезает из страны, виновники их гонений остаются.
Дубровский Владимир Андреевич – главный герой незавершенного романа, «благородный разбойник» .