Павло Глазовий народився ЗО серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі.
11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.
Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво».
Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997).
Помер Павло Глазовий 2004 р.
Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно
Самые крупные наземные животные, обитающие на Земле. Обитают они в Юго-Восточной Азии и Африке в тропических лесах и саваннах.
Слоны обладают музыкальным слухом и музыкальной памятью различать мелодии из трёх нот, музыку на скрипке и низкие звуки баса и рога предпочитают высоким флейтовым мелодиям[1]. В центре стопы слона есть жировая подушка, которая каждый раз, когда слон опускает ногу, «расплющивается», увеличивая площадь опоры. У слонов либо 2 бивня в верхней челюсти, либо нет бивней вообще. Чтобы защититься от паразитов, слоны нередко обливаются грязью. Засохшая грязевая корочка служит хорошей защитой от насекомых.
Слоны — социальные животные. Обычно они образуют группы из самок и детёнышей, возглавляемых старой и опытной самкой. Самцы образуют отдельные стада. Взрослый самец может временно присоединяться к стаду с самками, в котором есть хотя бы одна самка, готовая к зачатию. За это время в драках за неё определяется самый сильный самец.
На слонов охотятся из-за их бивней, используемых в украшениях и поделках. Для предотвращения полного уничтожения слоны были занесены в Международную Красную книгу. Давно известно, что в африканских саваннах и джунглях не находят бивней умерших слонов. Возникла даже легенда, будто слоны уходят умирать на таинственные и неприступные слоновьи кладбища. В XX веке охотнику Джону Хантеру удалось установить, куда исчезают бивни — оказалось, что их съедают африканские дикобразы, стараясь таким образом утолить минеральный голод (во время сезона дождей сильные ливни вымывают из почвы минеральные вещества).