В произведениях Чехова огромное число оттенков комедийного и драматического. Чем больше всматривался писатель в простейшие жизненные ситуации, тем к более неожиданным выводам приходил. Юмористические обстоятельства вдруг оборачивались драмой, а печальные события превращались в фарс. Все это выражено в произведениях Чехова, где, как в жизни, переплетаются смешное и грустное. Сюжет рассказа «Смерть чиновника» , как и большинства ранних рассказов Чехова, откровенно анекдотичен. Печальный сюжет контрастирует с ироническим тоном произведения. Смешной рассказ начинается со слова.. .«смерть» и заканчивается словом «помер» . Но необходимо помнить, что эмоциональная контрастность — это постоянная отличительная черта и «раннего» , и «позднего» Чехова: «С самого начала творческого пути эмоциональная контрастность изображаемого.. .была результатом сознательного авторского выбора, художественного эксперимента» . Иронична интонация повествования: «В один прекрасный вечер не менее прекрасный экзекутор...» , «Чихать никому и нигде не возбраняется. Чихают и мужики, и полицмейстеры, и тайные советники. Все чихают» и т. п. Говорящие имена персонажей выбраны в целях создания комического эффекта: Червяков, Бризжалов. Как и многие смешные рассказы Чехова, рассказ «Смерть чиновника» не только смешон, но и грустен, и даже страшен. Гибель героя производит в рассказе эффект не только комический, но и трагический, поскольку мы становимся свидетелями добровольного, упорного самоунижения человеческого в человеке. Объект насмешки здесь — тот самый маленький человек, над которым столько слез пролила русская литература XIX века. Литература, тем более классическая, неизбежно порождает традиции, догмы. Одной из таких традиций было сочувствие маленькому человеку именно потому, что он «маленький» , бедный, «униженный и оскорбленный» . Чехов, с его неистребимым чувством свободы, стремился преодолеть этот штамп. Он писал брату Александру в 1885 году (уже после создания рассказа «Смерть чиновника» ) о «маленьких» людях: «Брось ты, сделай милость, своих угнетенных коллежских регистраторов! Постоянное унижение входит в плоть и кровь «унижаемого» , появляется потребность самоунижения. Чеховский чиновник даже страшится, что его могут заподозрить в нежелании унижаться: «Смею ли я смеяться? Ежели мы будем смеяться, так никакого тогда, значит, и уважения к персонам.. .не будет...
Олег Ольжич – син відомого українського поета Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба) – прославився як поет, публіцист, вчений-археолог, історик, громадський і політичний діяч. Після 1923 року він живе і працює в еміграції в Берліні, Празі, викладає в Гарвардському університеті Америки. У творчому доробку письменника – кілька поетичних збірок (“Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”), оповідання для дітей “Рудько”, публіцистичні статті, наукові дослідження з археології. Творчий стиль Ольжича як поета близький до поетики неокласицизму. Його найбільше цікавили образи минулих епох, адже він був істориком. У його поезіях оживають античні боги і герої – Андромаха, Гектор, галли; борці за волю України під синьо-жовтими стягами і ті, хто йдуть з ними на прю, борючись із “своїм невблаганним сумлінням”. Творче кредо Олег Ольжич висловив у лаконічному за формою (усього 8 рядків) вірші “Господь багатий нас благословив”. У жодну з названих збірок цей вірш не увійшов. Він, як і ряд інших його поезій (“Пророк”, “Ясне мерехтіння кіна”…), є зразком інтелектуально-філософського осмислення буття. Поезія перегукується також із творами, у яких звучить ідея жертовності за національне визволення України (цикл “Незнаному Воякові”, “Городок 1932”). Недаремно Олег Ольжич мав славу українського націоналіста, власне, через це він і змушений був емігрувати. Не здійснилась за коротке життя поета його мрія – бачити Україну самостійною, незалежною державою. У 1944 році Ольжич був закатований фашистами у концтаборі Заксенхаузен (неподалік Берліна). Німецьким загарбникам, як і поневолювачам з боку радянської Росії, не хотілося бачити Україну вільною. І ті, і ті готували для неї ярмо. Вона була джерелом робочої сили, багатим на природні копалини краєм, місцем, де можна поживитись плодючими землями, деревиною. Одна тоталітарна система повстала проти іншої, і в цій борні такими необхідними для самосвідомого українця стали господні “дари”, яких не зможе відняти ніхто: Любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти!
