Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.
Омар Хайям - средневековый персидский поэт, а также крупный математик и астроном. Он является автором стихов философского содержания, объединенных в сборник «Рубайят». По форме это четверостишия, в которых три или четыре строки рифмуются между собой (обычно рифмуются первая, вторая и последняя строки) и разграничиваются паузами - называются эти четверостишия рубаи. От этого слова происходит и название сборника.
Содержание рубаи Омара Хайяма, как уже было сказано - философско-лирическое. Например, поэт размышляет о бытии человека:
«От безбожья до Бога – мгновенье одно,
От нуля до итога – мгновенье одно,
Береги драгоценное это мгновенье –
Жизнь, ни мало, ни много – мгновенье одно!»
Омар Хайям ведет рассказ о внутреннем мире человека. Этот открытый и искренний рассказ ведется часто от первого лица. То, что волнует умного, честного и образованного человека в обществе, становилось темами для стихов Омара Хайяма, а также других персидских поэтом того времени: Рудаки и Гафиза. В то время на Востоке усилилось влияние ислама. Омар Хайям размышляет о Боге, он для поэта является величайшей загадкой. Но поэт решительно отвергает церковные догмы. Его ирония и свободомыслие в полной мере отразились в рубаи. Поэт представляет свои выводы очень остроумно. Например, ислам запретил пить вино. Но Омар Хайям парадоксально доказывает, что пить вино можно как раз потому, что, согласно исламу, вино - это враг, а пить кровь врага религия позволяет.
Многие меткие высказывания Омара Хайяма стали афоризмами: «Ты лучше голодай, чем что попало есть. И лучше будь один, чем вместе с кем попало», «Лучше друга к себе привязать добротою, чем от пут человечество освобождать!», «Если подлый лекарство нальет тебе – вылей! Если мудрый подаст тебе яду – прими!», «Наслаждение - все, остальное – ничто!», «Я знаю только то, что ничего не знаю».
Хайям часто упоминает вино и развлечения. Больше всего он ценит удовольствие и радость жизни, наслаждение от каждой минуты. Это называется гедонизмом.
«От того, что неправеден мир, не страдай,
Не тверди нам о смерти и сам не рыдай,
Наливай в пиалу эту алую влагу,
Белокурой красавице сердце отдай».
Омар Хайям раскрывает эту тему вместе с другим средневековым персидским поэтом – Рудаки: тему радости и наслаждения жизнью, гедонизма, а также свободы выбора человека. Символом всего этого для поэтов стало уже упомянутое, запрещенное исламской религией вино - его воспевание стало символизировать отвержение церковных догм, свободомыслие.
Омар Хайям - гуманист, для него ценна каждая личность, ее спокойствие и счастье. Человек и его душевный мир для него превыше всего. Он сравнивает человеческое сердце с мусульманской святыней, камнем Каабой: «Выше тысяч Кааб есть одно из сердец!»
Определенную роль в творчестве Омара Хайяма занимают также такие темы: размышления о социальной несправедливости, общественные пороки и личные недостатки людей, осуждение нечестности, жестокости, коварства, блюдолизания со стола богатых, невежества:
«Лучше впасть в нищету, голодать или красть,
Чем в число блюдолизов презренных попасть,
Лучше кости глодать, чем прельститься сластями,
За столом у мерзавцев, имеющих власть».
Темы творчества Омара Хайяма - размышления о природе человека, о драгоценном даре жизни, ее смысле, а также о взаимоотношениях человека с Богом, поисках истины и познании человеком мира.
Солоха Описывая образ Солохи- матери кузнеца Вакулы, Николай Васильевич Гоголь стремился высмеять в своем произведении «Ночь перед рождеством» таких людей, которые отличаются своей хитростью, лицемерных, стремящихся делать подлые поступки и действия в отношении других людей только ради того, чтобы удовлетворить свои интересы. Героиня кланялась только богатым, особенно зажиточному казаку Чубу, ведь у него было очень большое хозяйство, а ей очень хотелось прибрать его к своим рукам. Она в своих мечтах уже размышляла, как все там будет, когда она будет полноправной хозяйкой. Писатель изобразил Солоху в тесном переплетении с реальностью и фантастикой: она в произведении может быть и бойкой, ловкой деревенской бабой и разъезжать на помеле, как ведьма, которая заигрывает и с дьяком, и с чертом. Ей завидуют сельские женщины. Солоха очень лицемерная, но в то же время она красивая и обаятельная. Даже вера ее в Бога и та, понарошку, это видно из устроенных ею посиделок во время самого строго поста в Рождественский сочельник, а это считалось большим грехом. Показана героиня в двух мирах (и ведьма, и мать Вакулы). Она не создает страшного впечатления о себе, так как в обычной жизни это очень добрая, умеющая причаровать самых степенных и богатых казаков села и даже самого черта, женщина. Эта любвеобильная и дородная, совсем не молодая героин повести показана писателем, как отрицательный персонаж. Она, как и черт превращается в кого захочет и делает разные вещи, которые человек не может. Лукавая насмешка видится в образе Солохи, созданном великим писателем. В ней он хотел показать разные людские пороки, такие, как: измена, жадность, корысть и обман. Читатель видит, что все, что есть плохого в человеке, как правило, обнаружится в конце концов , и он в результате становится смешным для всех и выглядит очень глупо.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.