Это стихотворение о том, что любовь может быть разной.
Объяснение:
В стакане можно развести, как таблетку или лечебный порошок, которым можно вылечить человека, так и яд, и лирическая героиня Цветаевой, делает выбор в пользу второго.
Читая это стихотворение, мы догадываемся о том, что, некогда, героиня любила человека, который женился не на ней, а ее любовь была, настолько сильной, что оставить любимого просто так, она уже не может и желает ему только ужасных и безрадостных дней, ведь он будет проводить их не с ней, а с другой женщиной. Героиня поступает так, как гласит цитата "Так не доставайся же ты никому" из небезызвестного произведения.
Это стихотворение о том, что любовь может быть очень горькой и о том, что, порой, от любви до ненависти, действительно, один шаг.
«Слово...» в гомоні століть із сльозами змішане
Пишне, загадкове, нетлінне, старовинне, але кожного разу нове... Таким постає переді мною «Слово про похід Ігорів» — пам'ятка, знахідка якої розбила вщент усі минулі уявлення про рівень давньої літератури України-Русі, породила стільки суджень, гіпотез, дискусій, що й зараз її авторство, час написання та навіть жанр оповиті ореолом особливої таємничості. Щоб зрозуміти його істинну цінність, досить уявити себе шукачем золота десь в Ельдорадо: просіявши сотні камінчиків, ви нарешті знаходите цей єдиний — золотий, сяйво якого не тільки не згасає, але розпалюється з плином часу, захоплюючи все нові й нові покоління шукачів коштовного в літературі.
Що ж являє собою цей твір, написаний ще в XII ст. людиною, яка глибиною й актуальністю своїх поглядів перевершила своїх сучасників на декілька століть? Хтось називає його піснею, хтось поемою, але художні та композиційні ознаки «Слова...» виходять за межі всіх жанрів. Багатство, барвистість мови, влучність метафор, а головне, емоційність, чуттєвий світ автора, його розуміння суспільних проблем і небажання говорити «старими словами ратних повістей» визначають глибокий громадянський пафос твору, його історичну значущість. Автор, ставлячи в центр насправді незначну історичну подію — поразку князя Ігора в битві з половцями 1185 року, виносить її на духовний рівень, задумуючись над причинами провалу, знаходить можливість говорити про ситуацію на Русі загалом, викриваючи егоїзм, зухвалість, жадобу як головні слабкості князів руських. Насичуючи твір містичними образами природи, знаменнями, іменами давніх богів, фольклорними засобами, невідомий майстер робить його ближчим, зрозумілішим для простого люду. Але справжнім криком народної душі стає «плач» княгині Ярославни, яка уособлює в собі сум, вірність, готовність до самопожертви руських жінок. Цей влучний, поетичний образ поборов стереотипи, підніс роль жінки, став прототипом для багатьох майбутніх жінок-страдниць, жінок-берегинь.
Але уся «сіль», все те, що змушує замислитись над «Словом...» у наш час, головним чином, вміщене у «золотому слові Святослава», який засуджує своїх синів, а також інших князів за невміння та небажання об'єднати національні сили заради держави, народу. Чи не ту ж ситуацію ми гаємо зараз? Невже вісім століть минуло, а ми все ще хворіємо цим синдромом «хати с краю»? На жаль, так. І боляче усвідомлювати, що слово, яке раніше було на вагу золота, зараз усього лиш іграшка в руках сучасних журналістів, письменників, політиканів... «Слово — прізвище думки тепер, а частіше її псевдонім» — гірка правда Ліни Костенко. Так бережімо ж пройняте патріотичним болем, загартоване віками «Слово...», що своєю справжністю, вирощеною на сльозах народного автора, оригінальністю форми та змісту, незгасимою актуальністю заслуговує на почесне місце в наших душах.