Художественные образы:
Образ госпожи Простаковой.
Полновластная хозяйка в своем имении. Правы или виноваты крестьяне, решение это зависит только от ее произвола. Она о себе говорит, что «рук не покладает: то бранится, то дерется, на том дом и держится». Называя Простакову «презлой фурией», Фонвизин утверждает, что она вовсе не исключение из общего правила. Она неграмотна, в ее роду считалось, чуть ли не грехом и преступлением учиться.
Она привыкла к безнаказанности, простирает свою власть от крепостных до мужа, Софьи, Скотинина. Но сама является рабой, лишенной чувства собственного достоинства, готовой пресмыкаться перед сильнейшим. Простакова — типичная представительница мира беззакония и произвола. Она — пример того, как деспотизм уничтожает человека в человеке и разрушает общественные связи людей.
Образ Тараса Скотинина.
Такой же рядовой помещик, как и его сестра. У него «всякая вина виновата», никто не может лучше, чем Скотинин, обдирать крестьян. Образ Скотинина — пример того, как «скотская» и «животная» низменность берут верх. Он еще более жестокий крепостник, чем его сестра Простакова, и свиньям в его деревня живется намного лучше, чем людям. «Разве дворянин не волен, поколотить слугу, когда захочет?» — поддерживает он сестру, когда она обосновывает свои зверства ссылкой на Указ о вольности дворянской.
Скотинин позволяет своей сестре играть собой, как мальчиком; он пассивен в отношениях с Простаковой.
Образ Стародума.
Он последовательно излагает взгляды «честного человека» на семейную мораль, на обязанности дворянина, занятого делами гражданского правления и военной службой. Отец Стародума служил при Петре I, воспитал сына «по-тогдашнему». Образование дал «по тому веку наилучшее».
Стародум вею свою энергию, все свои знания решил посвятить своей племяннице, дочери умершей сестры. Он зарабатывает деньги там, где «не променивают их на совесть» — в Сибири.
Он умеет властвовать собой, не делает ничего сгоряча. Стародум — это «мозг» пьесы. В монологах Стародума получают выражение идеи просвещения, которые исповедует автор.
Проблема батьків та дітей належить до вічних проблем людства. Щоправда, трактується в різні віки вона по-різному. І це зрозуміло: нові люди, нові соціальні умови життя — то й різні проблеми. І. С. Нечуй-Левицький у своїй повісті "Кайдашева сім'я" порушує проблему батьків на зламному етапі нашої історії — кріпацтва і феодалізму.
Щойно скасували кріпацтво, всі отримали волю, і не завжди, на мою думку, вміли і знали, як жити по-новому. Та й нового й волі хотілось у всьому.
Сім'я Кайдашів з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького — це типова селянська родина, яка намагалася жити в нових умовах, умовах пореформеного села початку другої половини XIX століття. Письменник створив реалістичні образи двох поколінь Кайдашів, наділивши їх типовими рисами характеру дрібних власників. Старі Кайдаші — люди працьовиті, але часів панщини, коли змушені були у всьому коритися панові та батькам. Своїх дітей вони теж виховали працьовитими, але ті вже не хочуть коритися батьківській владі — і в цьому одна з проблем батьків і дітей Кайдашів.
Хочуть діти бути й самостійними від батьків, які, на мою думку, через свій світогляд не зуміли дати дітям незалежно жити і працювати в родині. Взагалі ці побутові непорозуміння і зараз є в кожній родині, і потрібно до них ставитися з розумінням. А Омелько Кайдаш і його дружина Маруся весь вік робили те, що своїм синам і невісткам наказували, що й привело до ненависті в родині. І це друга важлива проблема між дітьми і батьками.
Я вважаю, що ні старим, ні молодим не вистачило мудрості, культури поведінки, щоб жити за загальнолюдськими цінностями. Бо в сварливій родині виростуть і сварливі діти. У родині, в якій батьки дітей не поважають, діти теж підростуть і чинитимуть так само. Мабуть, тому і живуть серед нас, на жаль, деякі "кайдашеві звички".