Стихотворение “Воробей” оптимистично и полно светлой веры в будущее. Стихотворение глубоко лирично, эмоционально, кратко по форме. Здесь слабо выражен сюжет, эмоциональное переживание подменяет эпическое повествование, звучит тема вечно возрождающейся жизни, молодости, торжествующей любви. Автор восхищается самоотверженным порывом героической маленькой птицы, защищающей своего птенца. Эта сила любви, перед которой все превратности судьбы бессильны, заставляет “огромное чудовище”, собаку, отступить.
Отношение к сестре: «Сестре Соне было четыре года. Я любил ее страстно» Портрет Васи О своей внешности рассказчик (Вася) не сообщает ничего, указывая лишь на рост в сравнении с Валеком: “Это был мальчик лет девяти, больше меня... ” “Я уходил потому, что не мог уже в этот день играть с моими друзьями по-прежнему безмятежно. Чистая детская привязанность моя как-то замутилась, к ней примешалась острая струя сожаления, доходившая до сердечной боли”. Видим: Вася, поняв, что новые его товарищи вынуждены воровать, не просто ушёл, он от них уходил (длительное действие) “...Мне стало тесно в доме и в садике, где я не встречал ни в ком привета и ласки. Я начал бродяжить. Всё моё существо трепетало тогда каким-то странным предчувствием жизни... С тех пор к прочим нелестным моим эпитетам прибавились названия уличного мальчишки и бродяги, но я не обращал на это внимания... Когда все углы города стали мне известны до последних грязных закоулков, тогда я стал заглядываться на видневшуюся вдали, на горе, часовню... Мне захотелось осмотреть её всю, заглянуть внутрь... ”
«Ще маленьке було, а знала і отченаш, і богородицю, і святий боже, половину вірую. А тільки було зачує дзвін, то вже не заграється, ні засидиться дома і каже: «Мамо! Піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату шажок на свічечку, а другий старцю божому подати». І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’є».
Про Марусину вроду:
«Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, брівоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані».
Детальний опис одягу Марусі:
«Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на ній картацька, черчата (пофарбована в червоне), ще материнська – придана, тепер вже таких не роблять. І яких-то цвітів там не було? Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш, – ще ж то не дуже і стягнеться. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами, і лямівка з-під плахти теж вимережована й з китичками; панчішки сині, суконці, і червоні черевички».
Про ввічливість Марусі:
«Іде, як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зустрілась, зараз низенько вклонилась та й каже: «Здрастуй, дядюшка» або: «Здорові, тітусю!» І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться і ласкаво заговорить».
Про порядність Марусі:
«А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, – хто її зна, як-то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голову схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш».
Загальна характеристика Марусі:
«О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще к тому тиха, і смирна, і усякому покірна».
Здесь слабо выражен сюжет, эмоциональное переживание подменяет эпическое повествование, звучит тема вечно возрождающейся жизни, молодости, торжествующей любви. Автор восхищается самоотверженным порывом героической маленькой птицы, защищающей своего птенца. Эта сила любви, перед которой все превратности судьбы бессильны, заставляет “огромное чудовище”, собаку, отступить.