Свобода – это объективная возможность выбора» — такое определение этого понятия я нашел в энциклопедии. Я, правда, с этим определением бы поспорил. Ведь часто человек объективно имеет возможность выбирать, но что-то «субъективно» удерживает его. Какая же это свобода, когда цензура сидит внутри самого человека?
Для меня лично свобода – это не общественное понятие, а некое ощущение. Оно приносит радость и буквально этого дает крылья. Кажется, что ты свернуть горы. Может быть, это чувство иллюзия, но не зря говорят: «Это сладкое слово – свобода».
Что касается свободы поведения человека в обществе, то она относительная. Ведь не бывает же абсолютной свободы, иначе люди друг с другом не смогли бы ужиться. И это правильно. Представляете, если бы каждый делал, что захочет? Захотел – украл чего-нибудь, захотел – сходил в туалет соседу в хлебницу. В условиях абсолютной свободы наступил бы хаос!
Поэтому в обществе человек имеет определенные свободы, но и определенные запреты. А уж какие они – общество определяет само и прописывает в своих законах. В демократических странах есть хорошая поговорка: «Я свободен размахивать руками, сколько захочу, но эта свобода заканчивается там, где начинается нос другого человека». У человека есть природные свободы, которые прописаны в Хартии прав и свобод человека, а законы «уточняют» эти права. Например, мы свободны передвигаться, где хотим, но при этом нельзя нарушать частную собственность. Мы свободны жить, где хотим, но сначала нужно добиться визы и так далее.
Объяснение:
«Епічний театр» (нім. episches Theater) — театральна теорія драматурга і режисера Бертольта Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру[1]. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект очуження» як б представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем — міцно увійшли в європейську театральну культуру.
Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського, саме для цього театру розробив систему роботи актора над роллю. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів, в тому «надзавданні», заради якого ставиться спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов [2]. Ідеї Брехта захопили найбільших театральних режисерів другої половини XX століття, Жан Люк Годар переніс їх і в кінематограф [3]; але сформульовані драматургом принципи були розраховані на тих, хто, за його словами, «заслуговує звання художника», і найменш продуктивним виявилося буквальне слідування його теоретичним есе.