Буря покрыла мглой небо, совсем как у Пушкина, и оно стало низким-низким и темным-темным. Звезды на нем почти не видны, а луна лишь на миг показывается из-за серых мохнатых туч. В такой вот зимний-зимний, студеный и неприютный вечер хорошо тому, у кого есть теплый дом, стол с настольной лампой под зеленым абажуром и интересная книга.
Почему бы и не скоротать вечерок, отдохнуть от надоевшего компьютера, положить на колени кошку и погрузиться в волшебный мир книги. Уже совсем поздно, закрываются глаза и слипаются ресницы, но ты плывешь по этому морю строчек. Ну ещё чуток, ну вот только узнать бы, куда на самом деле привела Дон Кихота эта дорога? Победил ли Ахилл Гектора? Жив ли Мальчиш-Кибальчиш? Нет, он погиб, и твои щеки мокры от слёз.
А в окно стучит метель, кружась в желтом свете уличных фонарей. Дом притих и замолчал. И ты уплываешь в мир снов, чтобы всё повторилось завтра.
Обидва діди - літні люди, але дужі, витривалі та роботящі. "Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак", - це дід Савка.
Дід Платон також старенький, ходить повільно: "— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз. — Ні, не можу, — одповів Платон. — Чого пак ви отакий швидкий стали, хто вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє".
Обидва діди безстрашні, вони ніяк не реагують на стрілянину та вибухи. Вони готові перевезти солдатів на той берег, незважаючи на небезпеку. "— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон, Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас".
Обидва діди вірили у перемогу і вчили бійців не боятися загинути у бою.
