Третий пошел
Асыл Сагимбеков
Вновь в степи всколыхнулся ковыль.
Встрепенулись алые маки.
Здесь когда-то писалась быль,
Под нежный вкус бешбармака*.
Вдоль кибиток кипят казаны,
Мясо варят казахи в полночь,
И снуют между них пацаны,
В саже руки, а глаза волом.
Этот край, что под бездной небесной,
Отражение звезд и галактик холодных,
Плодовита земля и вода вкуса пресного,
И глаза степняков до свершений голодных.
Видел старец когда-то как небо взорвалось,
И пунктиром пробился сквозь толщу росток,
И на выдохе громкое эхо прорвалось:
"Там Гагарин оседлал непокорный "Восток".
Он промчался по стрелке не видной с земли,
Оставляя следы для идущих вторыми,
Этот путь проплывут много раз корабли,
И вернутся назад герои простыми.
Такими как колос созревший в полях,
И плуг землепашца идущего с песней,
Не видно конца в этих дивных краях,
Воспетых акыном до высот поднебесных.
Когда корабли пролетают над нами,
Лишь слышится голос идущий с небес,
Там высоко над степными кострами
Эфир разрывает радостный треск.
"Земля! Я вижу свой дом, свою пристань у дома"!
Но так далеко, что не хватит веревки
Заарканить шар голубой, где знакомо
Все. От ледников до зеленой бровки.
От океана седого и властного,
До пустыни сухой, где живут миражи,
Поцелуя ждущего страстно
От любимой. Ты еще над землей покружи.
Человек обманул притяжение,
Он взлетел к небесам и приблизился к богу,
За свое внеземное вторжение
Проложил он к звездам дорогу.
А в степи ветер воет тревожно, протяжно,
Там роса по утру освежает траву,
На площадке корабль устремленный отважно,
Рассечет своим стартом людскую молву.
Сын степей ты взлетишь словно птица!
Твой полет духи предков
Собой вознесут.
Это утро запомни, оно будет сниться,
Ведь тебя на руках потом понесут.
И ракета стрелой серебристой взлетела,
Оставляя петляющий белый след,
Там внизу на отца дочка смотрела,
Ноги укутав в клетчатый плед.
Высота, она манит лукаво,
Вдаль зовет за собой.
Человеку нужна только лишь слава?
Ведь полет как последний бой.
Воспарил он как сокол степной над страной,
Там внизу очертанья родного аула,
Горизонты сливались с алой зарей,
И закатом вечернего гула.
Над землей пролетают они-
Покорители звездных мерцаний,
Помните, вы не одни,
Путники долгих скитаний.
Он один из трех прославил имя,
Степняка-казаха на белом коне,
Ветром свободным гонимый
По небу, земле и соленой воде.
Третий пошел! Тебя ждет черная гладь.
Руки к небу воздай, обними небосвод,
Как сделали это Тохтар*, а за ним и Талгат*.
За которых молился казахский народ.
Гул турбин затихал, удаление в точку.
Слился мощный корабль с первой звездой.
"Я вернусь! Обниму тебя милая дочка"!
Твой отец для тебя всегда молодой.
Он махал ей с кабины при свете луны,
Приглушенного черною бездной.
И дышали со скрипом еще сапуны
На ступенях отстегнутых нежно.
Мир узнал, что челнок долетел до орбиты,
Стыковались вручную, а затем переход,
Там в гнезде космонавтами свитыми
Поселился совсем разношерстный народ.
И у каждого песня своя и молитва,
Говорят по английски, но вряд ли уйдешь,
В лабиринтах рукотворной орбиты
Понимание космоса ты обретешь.
Ты поймаешь свой миг, и увидишь дорогу,
По которой идут продолжатели дела.
Возвращайся домой, к родному порогу,
Пусть летят за тобой Покорители смело.
Вот земля тянет вниз,
призывая в объятья.
Ты летишь в них, раскинув крепкие руки,
"Я вернулся! Встречайте же братья!
Возьмите меня к себе на поруки!"
Третий вернулся! Рассеялся дым.
Степь подобрела от радостной вести.
Вписан в историю космонавт Айдын*,
По долгу по совести и чести!
*бешбармак- казахское национальное блюдо из мяса и теста
* Тохтар Аубакиров - первый казахский космонавт
* Талгат Мусабаев - второй казахский космонавт
* Айдын Аимбетов - третий казахский космонавт. Полетел на орбиту в составе международного экипажа 2 сентября 2015 года
Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша.
Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав
Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.
А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про до , кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість.
Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться.
Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.
Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице.
Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома.
Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину.
Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів.
