Відповідь:
Пояснення:
ема: відтворення роздумів поетеси про смисл життя людини.
Ідея: возвеличення любові до рідного краю, до всього, що з ним пов’язано, перебуваючи далеко за його межами.
Основна думка:
а) «Нащо крилатим ґрунт під ногами»?
б) «Для мене ж той край найкращий, де виросли крила мої».
Жанр: поема.
Сюжет «Чайка на крижині»
Лірична героїня, перебуваючи у Польщі, зокрема у морському порту Щеціна гає за красою Одри, кораблями біля причалів.
Наступала весна, ломалася крига. На одній з крижин вона побачила чайку. Це підштовхнуло її до роздумів про смисл життя людини. Людина має крила, але як птах не літає, бо людські крила зроблені не з пуху, а з правди, чесності, довір’я, вірності у коханні, з вічного поривання, з щирості до роботи, з щедрості та турботи, з пісні, з надії, з поезії, з мрії.
Героїня твору полюбляє Польщу за її легенди, мову, звичаї, дружбу, щирість, але для неї рідний край — наймиліший.
Одного разу вона побачила корабель з прапором рідного краю, який збентежив її душу і серце. І лірична героїня остаточно зрозуміла, що де б ти не був, але батьківська земля, рідний край для кожної людини є наймилішим, дорогим.
це все
тема «Краса – явище моральне, аморальне чи «по той бік добра і зла?»
Объяснение:
Мені здається, що у Доріана Грея була краса зла. Це була зовнішня, фізична, «тілесна» краса, але не душевна. У серці у Грея була порожнеча, але саме цим він і привернув увагу лорда Генрі: «Люди мене цікавлять більше, ніж їхні принципи, і найцікавіші люди без принципів». Доріан Грей, при своїй зовнішній красі, саме і був людиною без принципів. Душа у нього спала, але потім, «завдяки» повчанням лорда Генрі, перетворилася на справжній притулок зла. Заради збереження молодості і краси Грей продав душу дияволові. І, зрештою, занапастив не тільки себе, але й дуже багатьох інших людей.
Я думаю, що лорда Генрі можна зарахувати до числа «звірів», а його веселощі полягали в грі слів, у грі розуму. Він грав на людських почуттях, тому «йому подобалося грати на самолюбстві й егоїзмі Доріана Грея». Герой-спокусник «жонглював» словами, сіяв слова, що не несуть ніякого позитивного сенсу. Він саркастично, професійно (як демон) висміював всі хороші почуття: любов, дружбу, смиренність перед Богом. Про нього можна сказати, що він тільки кликав, нічого не обіцяючи...
Образ анчара возникает уже в первой строфе и дается в торжественно-мрачном тоне. Это подчеркивают эпитеты: «чахлая» , «скупая» пустыня, раскаленная зноем почва.
Употребление старославянской формы «раскаленный» делает стих приподнятым, величественным.
Сравнение «как грозный часовой» необыкновенно выразительно.
Пушкин создает символический образ. Его не интересует больше само дерево, растущее на острове Ява. Потрясает какой-то просветленный пушкинский гуманизм. Поэт поднимается до постановки огромной проблемы о праве человека на жизнь и о праве на его жизнь со стороны другого человека.
Во второй и последующей строфах усиливается мрачный характер образа: возникает тема яда.
Природа жаждущих степей
Его в день гнева породила
И зелень мертвую ветвей
И корни ядом напоила.
В третьей строфе яд показан в движении, он смертоносен:
Яд каплет сквозь его кору…
Трагизм заключается в том, что к дереву, к которому «и птица не летит» , «и тигр нейдет» , а ветер, соприкоснувшийся с ним, «мчится прочь уже тлетворный» , человека отправляют «властным взглядом» . Причем посылающий прекрасно знает о последствиях своих действий. Посланный же «послушно в путь потек» , потому как раб, давно забывший, что он такой же человек. Подданный выполнил свою миссию: принес с ядовитого дерева своему князю «смолу» и «умер… у ног непобедимого владыки» . Доволен остался деспот, разослав с принесенным ядом гибель «к соседям в чуждые пределы» , умножая и распространяя вокруг себя зло.
Психологическая основа пушкинского стихотворения — кровное и искреннее сочувствие человеку, обреченному на гибель.
Стиль на удивление спокоен. Несмотря на это, голос Пушкина будто заклинает: подобное недопустимо в человеческом обществе.