Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Объяснение:
Последние годы жизни Толстого были очень трудными. В 1901-1902 годах он перенёс длительную и тяжёлую болезнь. Врачи опасались за его жизнь. Ему пришлось поехать в Крым и провести там более полугода.
Трагично сложилась и семейная жизнь Толстого. Она началась, как казалось им, счастливо. Толстой любил Софью Андреевну Берс, свою
жену, она ему в работе. Но с годами отношения в семье испортились. Софья ревновала Толстого к литературе, требовала, чтобы он подчинялся правилам жизни. Всю жизнь, пытаясь решить вопрос, как устроить так, чтобы все люди были счастливы, любили друг друга, трудились, добывали себе хлеб честным трудом своих рук, Толстой так устроил свою семейную жизнь, что она превратилась в мучение и для него самого, и для семьи. Он несколько раз заговаривал с женой о разводе, отказался от всего имущества. Жена изводила его постоянной слежкой, терроризировала угрозами самоубийства.
В конце концов, 82-летний измученный Толстой ночью 28 октября 1910 года, тайно сбежал из дома. Он решил отправиться на юг и поселиться в крестьянской избе, чтобы провести остаток своих дней среди простого трудового народа. В поезде он и, сопровождавшие его, дочь и толстовец Душан читали газеты, которые уже кричали о его бегстве и о
засыпая, проговорил:
- Я пойду куда-нибудь, чтобы никто не мешал. Оставьте меня в покое.
7 ноября 1910 года в шесть часов утра Лев Николаевич Толстой скончался. Льва Толстого похоронили недалеко от Ясной Поляны, в лесу Заказ, в том
месте, которое он сам когда-то указал для своей могилы. Так как Толстой отлучён от церкви, могила его была без креста.