Полное имя главной героини пьесы "Бесприданница" - Лариса Дмитриевна Огудалова. Лариса - молодая девушка, "девица" на выданье: "...ее дочь, девица..." "...я еще молода, не знаю людей..." Лариса выросла в порядочной, но бедной семье: "Огудаловы все‑таки фамилия порядочная, и вдруг за какого‑то Карандышева!" "Мы люди бедные, нам унижаться‑то всю жизнь." Лариса живет с матерью, Харитой Игнатьевной. Отец Ларисы умер, а две ее сестры уже вышли замуж: "Харита Игнатьевна Огудалова, вдова средних лет..." Две сестры Ларисы из-за бедности вышли замуж неудачно и живут несчастливо. Возможно, одна из сестер погибла от рук своего мужа: "...надо их спросить, сладко ли им жить‑то. Старшую увез какой‑то горец, кавказский князек. Вот потеха‑то была… Как увидал, затрясся, заплакал даже – так две недели и стоял подле нее, за кинжал держался да глазами сверкал, чтоб не подходил никто. Женился и уехал, да, говорят, не довез до Кавказа‑то, зарезал на дороге от ревности. Другая тоже за какого‑то иностранца вышла, а он после оказался совсем не иностранец, а шулер." Лариса одевается богато, но скромно: "...одета богато, но скромно." Лариса - бесприданница, то есть девушка из бедной семьи, за которой не дают приданого: "...состояние небольшое, давать приданое не из чего..." "А средства у нее так невелики..." "Да что ж делать‑то, где взять женихов‑то? Ведь она бесприданница." От отчаяния Лариса собирается замуж за господина Карандышева, которого она не любит и который ей не пара: "...я решилась наконец выйти замуж за Карандышева, чуть не за первого встречного. Я думала, что семейные обязанности наполнят мою жизнь и помирят меня с ней." "Ну, что такое Карандышев! Не пара ведь он ей, Василий Данилыч!" Лариса дала согласие выйти замуж за Карандышев, только чтобы не жить вместе с матерью: "Но что меня заставило?.. Если дома жить нельзя, если во время страшной, смертельной тоски заставляют любезничать, улыбаться, навязывают женихов, на которых без отвращения нельзя смотреть, если в доме скандалы, если надо бежать и из дому и даже из города?"
Моє найулюбленіше дерево – це дуб. Може, це дуже проста відповідь, навіть банальна. Не екзотична пальма, а саме рідний дуб пригадався мені. Я довго не роздумував і не вирішував, яке дерево назвати улюбленим. Мені подобаються усі дерева, навіть ті, що криві та поточені короїдом. Я взагалі люблю природу.
Дуб – справжній красень, цар серед дерев. Він гордо височить на лісовій галявинці, братається зі своїми сородичами у дубовій рощі, одиноко шумить розлогою кроною серед поля. І завжди дуб залишається собою. Він має міцний, товстий стовбур, а в землі – довге та потужнє коріння, яке тягне з землі соки для життя. Коренева система дуба розповсюджується далеко під землею, міцно тримає дерево. Кажуть, найсильніша буря – це та, яка дуби вивертає з коренем. Якщо це так, то я просто не знаю, якої сили має бути така буря. Адже дуби відомі своєю силою.
Здавна дуб був символом чоловічої сили та міцності. Існує багато легенд, переказів та казок, в яких фігурують дуби. Запорізьку Січ, як я читав в історії, оточували дубові праліси. Недарма в Україні розказують легенди про Вернидуба – людину, яка могла вивертати дуби з землі. Можна тільки дивуватися його величезний силі. Можливо, такий чолов’яга існував і насправді. Якщо цей велетень і насправді жив, то я вважаю його вчинки не дуже корисними. Він згубив стільки чудових витворів природи. Дуби – прекрасні дерева, вони чудово очищують повітря. Дуб – це також окраса лісу, символ довголіття, священне дерево.
Плоди дубу – це жолуді. Форму листя дубу теж не можна переплутати ані з яким іншим деревом. Дуб полюбляє сонячне світло. Ну, а я полюбляю дуб.
