Главный герой рассказа, “сельский житель Глеб Капустин”, слишком уж не похож на любимых шукшинских “чудиков” — добродушных, бесхитростных, живущих с открытым сердцем людей. Портрет главного героя — “мужик.. . начитанный и ехидный” — и говорится о его страсти срезать, ставить в тупик приезжих знаменитостей. Описание внешности ограничивается двумя штрихами: “толстогубый, белобрысый мужик лет сорока”. Ничего необыкновенного.
Глеб Капустин знает себе цену, он считает себя достаточно эрудированным человеком. Когда ему сообщают о приезде кандидатов к бабке Агафье, он восклицает: “О-о! Голой рукой не возьмёшь”. Глеб выступает в роли кулачного бойца, и задача его — во что бы то ни стало победить. А один из приёмов — сбить с толку своими художествами заезжего интеллектуала. Наивны, смешны наскоки деревенского “полуучёного”, но он не хочет понимать этого. Глеба переполняют чувства гордости, радости в тот момент, когда он взмывает ввысь “и оттуда с высокой выси” ударяет по кандидату.
Ему важно, чтобы непременно была философия. Видимо, в этой области Глеб разбирался лучше всего, чувствовал себя как рыба в воде. Он не подозревает, что филология и философия — совершенно разные науки, ведёт себя уверенно, напористо, умничает. В поставленных им во совершенно не логика. То он говорит о первичности духа и материи, то вдруг перескакивает на проблему шаманизма, то касается предложения, выдвинутого учёными, что Луна лежит на искусственной орбите. Очень трудно уследить за ходом его мыслей, тем более что Глеб не всегда правильно использует термины, называет такие, которых не было и нет: “Натурфилософия, допустим, определит это так, стратегическая философия — совершенно иначе... ” На ответы кандидатов наук он реагирует то с небрежением, то с усмешкой, то с ехидцей, то с откровенным издевательством. В конце концов Глеб в словесном поединке всё-таки достигает кульминационного момента — “взмывает ввысь”. Как он это любит делать! Ведь дальше всё случается само собой — и он становится победителем. Глеб Капустин — спорщик, опытный говорун, владеющий множеством интонаций, умеющий пощеголять “учёным словцом”, к месту вставить поговорку, присказку: “Голой рукой не возьмёшь”, “Кандидатов сейчас как нерезаных собак”, “Баба с возу — коню легче”, “Можно сто раз повторить слово «мёд» , но от этого во рту не станет сладко”, “Можно сотни раз писать во всех статьях слово «народ» , но знаний от этого не прибавится”. Речь героя насыщена книжными словами и оборотами (“входит в минимум”, “лежать на орбите”, “во не глобальный”, “расчёты траекторий”), несвойственными устной речи канцеляризмами (“в какой области выявляете себя”, “позвольте заметить”). Комическую окраску речи Глеба придают постоянные ошибки в использовании иностранных слов, ложные термины (“стратегическая философия”, “общеобразовательные кандидаты”, “проблема шаманизма”). Сочетание разнородного и производит комический эффект.
По словам автора, Глеб — “начитанный и ехидный” человек, любви к нему никто не испытывает. “Глеб жесток, а жестокость никто, никогда, нигде не любил ещё”. Шукшину важно раскрыть через подробный словесный поединок не только характер героя, но и показать страшноватую природу смеха, переодевания Глеба в спорщика, “полуучёного”: с одной стороны, он высмеивает затасканные формулы, весь поток информации из Москвы, а с другой — как бы предупреждает, что и провинция себе на уме, что она не только объект манипуляций, “объегоривания”. Писатель одним из первых задумался над проблемой огромной важности: почему вся эта деревенская, низовая Россия так боится Москвы, владеющей “телевластью”, экспериментов над собой, исходящих из столицы? В этом отношении Глеб выступает как бы заступником деревни, отражает время в его противоречиях, “срезает” один за другим “нарост догм и лжи”.
Важко знайти людину, Яка б не знала цю, без перебільшення, найвідомішу на землі картину. Протягом майже п’яти століть полотно зберігається в одному із найбільших музеїв світу – Луврі. У кожній залі є вказівник із промовистим написом: «До Джоконди».
У чому ж секрет нев’янучої слави картини? Чому люди йшли та йдуть до неї нескінченним потоком? Коли бачать в обличчі і постаті молодої жінки?
Портрет Моні Лізи пов’язаний із чудовою часом у історії людства - епохою Відродження. Це був доба великих живописців, видатних скульпторів та архітекторів. Леонардо так Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Дюрер... Це лише кілька велетів з сотень широковідомих майстрів.
У портреті Джоконди найкраще втілено моральний й художній ідеали епохи. Так уже склалося, що кожен шедевр несе в собі відгомін певного години. Бо ж мрії народу, його ідеали, мов у дзеркалі, відбиваються у видатних творах мистецтва.
Портрет вражає дивним поєднанням зовнішньо та внутрішньої глибини потретованої жінки. Поза Джоконди, в якій віртуозно поєднано профіль й фас, тло, на якому її зображено, - все продумано до найменших дрібниць. Розворот постаті аби подчеркивает відчуття складного внутрішнього життя, що увиразнюється мінливістю виразу обличчя. Здається, посмішка на очах переходити у задумливість, погляд – то задумливий, то зосереджений, то звернений в нікуди, то заглиблений у собі. Вісь на зміну іронії приходити м’яка доброзичливість. як чуйний співрозмовник, Джоконда немовби вгадує наш настрій, наші думи і почуття...
Пейзаж за спиною Моні Лізи викликає роздуми про безкінечність світу і незбагненність людської душі...
Один із французьких поетів порівняв Джоконду з сфінксом, що, таємниче всміхаючись, пропонує нам загадку, розгадати якої неможливо...
Портрет здається нерукотворним. Ми відчуваємо легкий серпанок тіней на обличчі, бачимо вологий блиск очей, поринаємо в безодню неба. При цьому ніде не помітно жодного мазка пензля художника...
У історії портрета теж чимало таємничого. Чому картина до кінця життя Леонардо знаходилась у нього, не був передано замовникові? Який із 62 варіантів твору, котрі зберігаються в музеях та приватних колекціях, є оригіналом? І хоч ніхто із фахівців не має сумніву в автентичності луврської Джоконди, уже сама кількість копій й варіантів, створених за чотири століття, є загадкою.
Сучасники свідчили, що Леонардо писавши портрет Джоконди близько трьох років. як на сьогодні, рядків фантастичний! Картину осяяно безперечним генієм художника.
Успіх полотна й тоді, й тепер не визначався гіпнозом сенсації, не був породженням моди. У чому ж вон, загадка шедевру? (За П. Нестеренком; 370 сл.).
O Пояснити лексичне значення слів Ідеал (уявлення про найвищу досконалість, що, як взірець й найвища позначка, визнача б й характер дій людини чи суспільства), Автентичність (Дійсність), шедевр, Сфінкс; виразів Гіпноз сенсації, осяяно генієм.
O Скласти план тексту (орієнтовний: І. Найвідоміша на землі картина. 1. Портрет Джоконди зберігається у Луврі. 2. Нескінченний потік людей. 3. Полотно пов’язане із епохою Відродження. ІІ. У портреті втілено моральний та художній ідеали доби. ІІІ. Чим вражає портрет Моні Лізи. 1. Поєднання зовнішньо з внутрішньою глибино. 2. Віртуозне поєднання профілю із фасом. 3. Мінливість виразу обличчя. 4. Джоконда вгадує наш настрій. ІV. Які роздуми викликає пейзаж. V. Порівняння Джоконди з сфінксом. VІ. Чому потртет здається нерукотворним. VІІ. У історії картини чимало тємничого. VІІІ. Нерозгадана загадка шедевру)
O Написати докладний переказ, завершивши його роздумами про причину успіху картини Леонардо так Вінчі (чи про вплив мистецтва частку окремої людини й людства в цілому).
Объяснение:
Ну как )
