История не знает более масштабного, ожесточенного, разрушительного и кровопролитного противоборства, чем борьба нашего народа с фашистскими агрессорами. В войне 1941-1945 гг. решалась судьба не только нашего Отечества, но и многих других народов и стран - по существу всего человечества. Поэтому вечен и свят подвиг наших соотечественников, одолевших фашизм и одержавших Великую Победу. Нарушив договор о ненападении, фашистская Германия на рассвете 22 июня 1941г. вторглась на территорию Советского Союза. События на фронте развивались стремительно. Создав на направлениях главных ударов подавляющее превосходство сил, противник внезапно атаковал неприведенные в боевую готовность советские войска и прорвал их оборону. При этом оккупанты встретили неожиданное для них упорное сопротивление. Имея только стрелковое оружие, насмерть стояли пограничники. Легендарный гарнизон Брестской крепости месяц сдерживал врага, трижды переходил из рук в руки Перемышль. Порой красноармейцам не хватало гранат, но они стояли до конца. Навсегда остались в памяти людской подвиги тех, кто отражал первый натиск врага, отстаивая свою землю до последнего вздоха, кто, погибая, успел собственной кровью написать на стене Брестской крепости: «Я умираю, но не сдаюсь! Прощай, Родина!» . Однако, несмотря на героизм наших войск, противник продолжал наступление на всем протяжении советско-германского фронта. Ожесточенные сражения происходили на подступах к Ленинграду. Советские войска пытались сдержать мощный натиск врага, упорно отстаивая каждый рубеж. Находясь в засаде, тяжелый танк старшего лейтенанта 3. Колобанова уничтожил немецкую танковую колонну. Умело и отважно действовавшие механики-водители Н. Никифоров, Н. Родников, командир орудия А. Усов, радист-пулеметчик П. Кисельников смогли подбить 22 вражеских танка. Прикрывая отход товарищей, морской пехотинец сержант В. Вересов подорвал себя и окруживших его немцев последней гранатой. Ценой больших потерь лишь 8 сентября немецкие войска группы армий «Север» сумели выйти к южным окраинам города, а финская армия блокировала Ленинград с севера. Началась героическая, полная трагизма Ленинградская блокада.
Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна, просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.
Лес-существительное
Холодный-прилагательное
Февраль-существительное