Объяснение:
Олександр Грін Справжнє ім’я — Олександр Степанович Гриневський. Народився у Слободському — повітовому містечку В'ятської губернії, у сім'ї службовця-поляка. Через деякий час родина переїхала у В'ятку. Отримавши початкову освіту вдома, Олександр продовжив навчання в реальному училщі.
Коли Гріну було 14 років, від туберкульозу померла його мама, а батько через чотири місяці одружився вдруге. Відносини з мачухою у Саші не складалися, тому він став жити окремо. 16-тирічним мрійливим юнаком Сашком Гриневським, ще не письменником, Олександр Грін приїхав до Одеси.
На Олександрові була сіра учнівська курточка й великий капелюх, який здавався йому схожим на мексиканське сомбреро. Побачивши його в такому вигляді, капітани одразу розуміли, що він новачок, і відмовляли йому. Сашко цілодобово тинявся у порту, скрізь пропонуючи свої послуги: спочатку матросом за зарплатню, потім — без платні або за саме харчування. Капітаном він так і не став, і далекі країнах залишилися лише в його мріях.
Крим — чарівна країна, де романтик О. Грін знайшов утілення своїх мрій. Пишна природа Криму, синє море, яскраве сонце — усе це збуджувало натхнення.
Уперше Грін приїхав у Крим у 1923 році. За надрукований роман «Сяючий світ» письменник одержав гонорар, який з дружиною витратив на подорож. Побували в Севастополі, Ялті, Алупці, Гурзуфі. Чотири роки потому знову приїхали в Крим. Шість років митець разом із дружиною прожив у Феодосії.
За цей час з'явилися романи «Золотий ланцюг», «Та, що біжить хвилями», «Дорога в нікуди» та інші. Напевне, не менше половини доробку Гріна створено у феодосійський період його життя
Однак останні дні письменника пройшли не у Феодосії, а в Старому Криму. Тут йому було затишно, разом із ним були книги, море і сонце.
Цыганком в доме Кашириных называли приемного сына Ивана. А прозвище свое Иван получил за цыганскую внешность — смуглый цвет кожи, курчавые, темные волосы и такие же темные глаза. Каширины Ивана любили, относились к нему, как к родному, если не лучше. А любить было за что — у парня был веселый нрав и золотые, по словам деда Каширина, руки.
Алеше Цыганок понравился сразу. В доме у деда он радовался ему больше всех, не считая бабушки. Особенно привязался к нему Алеша после первой дедовой порки, когда юноша подставил под плеть свою руку, чтобы меньше досталось мальчику. Цыганок дедову школу воспитания и на правах бывалого передавал свой опыт Алеше: «Когда тебя вдругорядь сечь будут, ты гляди, не сжимайся, не сжимай тело-то, — чуешь? Вдвойне больней, когда тело сожмешь, а ты распусти его свободно, чтоб оно мягко было, — киселем лежи! И не надувайся, дыши вовсю, кричи благим матом… я в этом деле умнее самого квартального! У меня, брат, из кожи хоть голицы шей!»
Алеша «любил Ивана и удивлялся ему до немоты». Особенно потешно было смотреть, как Цыганок делал упряжь для тараканов, вставлял их в эту упряжь и направлял их бег, при этом громко крича: «За архиереем поехали!».
А еще Иван был знатным танцором. По праздничным вечерам, когда дед с дядей Михаилом уходили в гости, и в доме Кашириных устраивался настоящий праздник, Цыганок был неотразим — плясал так, что у всех остальных ноги под столом ходуном ходили.
Цыганок мог бы стать Алеше Пешкову другом на всю жизнь, но он вскоре погиб.
Вот как-то так. Это кратко