новела відомого американського письменника о. генрі «останній листок» є однією з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. в новелі розповідається зворушлива історія самопожертви і самовідданої дружби трьох зовсім різних між собою людей. головними героями твору є дві дівчини – бідні початкові художниці джонсі і хью, які приїхали до нью-йорку з провінції у пошуках роботи та щастя. наприкінці осені одна з подруг важко захворіла на пневмонію. хворіючи, вона годинами дивилася у вікно, в якому було видно лише дикого плюща, який обвивав стіну сусіднього будинку. дівчина спостерігала за листям, якого з кожним днем було усе менше і менше. джонсі порівнювала це листя із своїм життям і в один із днів вирішила, що коли з плюща впаде останній лист, закінчаться і її дні на цьому світі. і ось одного дня художниці побачили, що на плющі залишився один єдиний лист, який тремтів від поривів вітру і ледь-ледь утримувався на гілці. здавалося б, вже нічого не могло врятувати джонсі життя. але минали дні, а листок все залишався на тому самому місці і не збирався відриватися та відлітати до землі. спостерігаючи таку жагу до життя маленького беззахисного листочка, джонсі й сама знайшла в собі сили боротися з хворобою і врешті решт одужала. лише з часом дівчата дізналися, що врятував життя джонсі їх добрий знайомий – старий художник – невдаха берман, який спілкувався з дівчатами і намагався як міг полегшити їнє важке життя. він жив на першому поверсі прямо під квартирою подруг і був у курсі усіх їх справ. берман багато пив, у нього був характер сварливого старого, який знущався над сентиментальністю подруг. але саме він виявився здатним на великий акт самопожертви, саме він ціною власного життя підтримує дух джонсі та рятує її від смерті. цей старий невдаха і пияк стає зразком тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на іншим і є зразком тієї людини, для якої милосердя є не окремим вчинком, а нормою життя. образ бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас таку ж біль, якби із життя пішла близька для нас людина.
"Ты сам творец своих благ и причина своих бедствий" - ну в реальности это далеко не совсем так. Конечно отдельный человек заявить о себе, о своей позиции. Но нужно помнить, что так или иначе, человек зависит от других людей. Отдельный человек не сможет горы свернуть, а против сильных мира сего обычный человек вообще ничего не значит. "Не бойся Бога - бойся самого себя", я не знаю чья это цитата конечно, но религий на свете очень много и толкований Бога - тоже очень много. ответы на утверждения, обращенные к религии, для разных религий будут различны. ответы будут зависеть от самих религиозных учений, а этих религиозных учений много тысяч. В христианстве, например, есть рай и ад, а во многих других - нету. В христианстве "боятся Бога", это боязнь попасть в ад, ведь только Бог решит, кто попадет в рай, а кто в ад.
Есть два варианта: 1. На русских свадьбах всегда кричат "Горько! " Этот обычай имеет давнюю историю. Раньше невеста обходила гостей с подносом, гость клал на него деньги, брал чарку, выпивал и говорил: "Горько! ", - подтверждая, что выпил именно водку, а не воду. После этого он целовал невесту. Те, кто денег не давали, просто выпивали, со словами: "Горько! " и довольствовались тем, что наблюдали за поцелуями других. Постепенно этот обычай заменился шутливым требованием все новых поцелуев от самих молодоженов.
2. Раньше на Руси свадьбы играли во время свободное от сельскохозяйственных работ - зимой. Когда жених с дружками, сватами и всей своей свитой приходили забирать невесту, родственники и друзья невесты сооружали во дворе невесты большую снежную горку, которую обливали водой. Горка превращалась в неприступную крепость, на вершине которой в окружении подруг стояла невеста. Под крики присутствующих "горка" жених с друзьями сооружали живой мост, по которому взбирались на вершину и, прорывая живое кольцо из подружек невесты, брали приступом эту "крепость". Жених целовал невесту, а его друзья её подружек. Вся ватага скатывалась с горки и свадьба продолжалась. Горки уже не сооружают, а вот слово "горка" трансформировалось в "Горько! " и стало традиционным
новела відомого американського письменника о. генрі «останній листок» є однією з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. в новелі розповідається зворушлива історія самопожертви і самовідданої дружби трьох зовсім різних між собою людей. головними героями твору є дві дівчини – бідні початкові художниці джонсі і хью, які приїхали до нью-йорку з провінції у пошуках роботи та щастя. наприкінці осені одна з подруг важко захворіла на пневмонію. хворіючи, вона годинами дивилася у вікно, в якому було видно лише дикого плюща, який обвивав стіну сусіднього будинку. дівчина спостерігала за листям, якого з кожним днем було усе менше і менше. джонсі порівнювала це листя із своїм життям і в один із днів вирішила, що коли з плюща впаде останній лист, закінчаться і її дні на цьому світі. і ось одного дня художниці побачили, що на плющі залишився один єдиний лист, який тремтів від поривів вітру і ледь-ледь утримувався на гілці. здавалося б, вже нічого не могло врятувати джонсі життя. але минали дні, а листок все залишався на тому самому місці і не збирався відриватися та відлітати до землі. спостерігаючи таку жагу до життя маленького беззахисного листочка, джонсі й сама знайшла в собі сили боротися з хворобою і врешті решт одужала. лише з часом дівчата дізналися, що врятував життя джонсі їх добрий знайомий – старий художник – невдаха берман, який спілкувався з дівчатами і намагався як міг полегшити їнє важке життя. він жив на першому поверсі прямо під квартирою подруг і був у курсі усіх їх справ. берман багато пив, у нього був характер сварливого старого, який знущався над сентиментальністю подруг. але саме він виявився здатним на великий акт самопожертви, саме він ціною власного життя підтримує дух джонсі та рятує її від смерті. цей старий невдаха і пияк стає зразком тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на іншим і є зразком тієї людини, для якої милосердя є не окремим вчинком, а нормою життя. образ бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас таку ж біль, якби із життя пішла близька для нас людина.