1. «Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль.»
2. «Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям!»
3. «Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма — чинить воно руйнації чи так от, як ти, книги почитує, — мусить бути убите».
4. «— Але ж таке не буває. Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!
— Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.»
5. «До слова – ваші крила… Вони не декоративні? Ви можете літати?
– Звичайно.
– Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі раду давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. І цього ніяк не можна допустити… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити…»
6. «Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці...»
7. «Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину?»
8. «Поклавши трупом безліч народу, вони потім мають поживу для своїх писань, вони потім роками насолоджуються оспівуванням свого героїзму, обсмоктують кісточки трагедій і геноцидів, клянуться урочисто не повторити нічного подібного і - повторюють! Повторюють, бо не мають у своїй ницості іншої розваги понад смерть!»
9. «Мудрий завше поступався дурному! — І глупота завойовувала світ.»
10. «- А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму. – Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що – патріотичні почуття притуплені? – Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще… – Шкода. Але що робити?» «- Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля! – Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!»
