В лесу весной
Хорошая затея – прогулка по весеннем лесу! Хочется оказаться на природе, посмотреть, как там наш лес? Можно ли уже пройти по знакомым тропинкам?.
Вспоминается стихотворение Александра Трифоновича Твардовского:
«Снега потемнеют синие
Вдоль загородных дорог
И воды зайдут низинами
В прозрачный еще лесок…»
Лес, действительно, прозрачный. Белые березовые стволы хорошо заметны на фоне соседнего ельничка, а когда войдешь в рощицу, кажется, что они излучают теплый свет. Мы идем по тропинке, проложенной по невысокому пологому бугру. Справа по склону стоят березы. Слева, внизу, видно темную холодную воду, подернутую тонкой ледяной пластинкой. А кое-где и не растаявший еще снег под березовый ствол маскируется. На эту сторону бугра солнце не заглядывает, вот затаился в надежде, что зима еще вернется. И она возвращается ненадолго, чтобы сделать проходимыми раскисшие за день дорожки:
«Утренник лёг на дорогу
Ровным сухим полотном…»
Это днем до 10 градусов тепла, а по ночам температура опускается до нуля и даже немного ниже. Лес умеет хранить прохладу. Но места, прогреваемые солнцем, хорошо заметны. Твардовский писал:
«И, сонная, талая
Земля обвянет едва
Листву старую,
Пойдет строчить трава»
Именно так! Молодые листочки, не страшась заморозков, упорно пробиваются сквозь пожухлый опад листьев. Листва прикрывает молодые ростки, а потом совсем сопреет и питать их будет.
А вот и краснотал – красная верба, ива пестролистная. Она — обрамляет небольшое озерцо-болотце, к которому нас привел ручей.. На молодых бордовых гибких прутиках серые пушистые комочки чуть видны. Но это уже начало цветущей весны.
«Весенним заморозком чутким
Подсушен и взбодрён лесок.
Ещё одни, другие сутки,
И под корой сок».
Это Твардовский о березовом соке, который очень полезен и приятен. Им березы готовы с нами поделиться. Только надо не жадничать, березу жалеть нужно, тогда дерево к следующему году затянет маленькую ранку рановато еще для сокодвижения и пары дней — мало. А вот через недельку – можно будет снова навестить наш лес.
Объяснение:
Над озерами, річками,
На полянах лісових,
На стрімких високих горах,
На просторах степових, —
Де лише сіріє стежка
Або вкрився збіжжям лан,
Скрізь розкидались оселі
Наших прадідів слов’ян.
Оселялись цілим родом:
Що людина, як одна?!
Кревні люди — рід складали,
Кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший
Цілим родом керував,
Видавав щодня накази,
Правив, милував, карав.
Кожне плем’я мало князя,
Князь судив, водив на бій,
Першим був він у відвазі
І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним
До ладу і боротьби,
Віче іншого на князя
Вибирало без журби.
На річках, високих горах,
Серед багон і болот
Городи, міцні твердині
Будував собі народ.
Коли ворог йшов війною,
Метушилось все, як рій,
Замикалися ворота,
Починався лютий бій.
Бились, кидали каміння,
Крізь баркан окріп лили,
Попіл сипали у очі,
Гострі кидали коли…
Ось і ворога відбито,
Все минуло: гнів і жах…
Кревні плачуть над борцями,
Що звалилися в боях.
І дають їм у могилу
Зброю, вбрання і харчі,
Щоб вони не знали лиха,
На тім світі живучи.
На сумних могилах тужать
І справляють тризну там
І несуть на сизі гори
Жертви праведним богам.
Але все поволі, тихо
Тоне в річці забуття,
І на березі зеленім
Квітне радісне життя…
На луці палає ватра,
На луці ідуть танки.
Тут в вінках цвітуть дівчата,
Там співають парубки.
В цю таємну ніч Купала
В лісі папороть цвіте,
Розцвітає, обсипає
Цвіт-проміння золоте.
Промовляє звір до звіра.
Хто підслуха мову їх,
Хто у лісі найде квітку —
Найде скарбів цілий міх.
А пісні все далі ллються,
Вже поблідли і зірки,
А ще огнища палають
І мережаться танки.
На кийки стоять схилившись
Бородаті віщуни
І розказують, що буде
І з якої сторони.
Роздають недужим зілля,
Щось шепочуть і плюють…
Сих водою напувають,
Тим камінчики дають.
І здається, з лісу вийшов
На узлісся сідловик.
Став, заслухавсь, задивився…
Стрепенувсь і знову зник.
І здається, щойно бігли
Тут русалки польові
І розсипали зі сміхом
Самоцвіти по траві.
Але схід зайнявся сонцем,
Хмари в золоті, в огні…
І самотньо одцвітають
Зблідлі ватри вдалині.