В 1955 году Борис Пастернак завершает работу над романом Доктор Живаго, в который входит ряд стихотворений. Их создатель приписывает перу основного персонажа, вкладывая в его уста свои идеи и чувства. Посреди творческого наследия доктора творенье под названием Свидание, которое посвящено непростым взаимоотношениям героя со своей возлюбленной. Казалось бы, если два человека любят друг друга, то все остальное теснее не имеет значения. Однако в жизни ощущениям далековато не всегда отводится главная роль. Обиды и амбиции, собственные взоры на определенные события и нормы поведения все это отравляет существование недалёких людей, является предпосылкой неразумных свар и недопонимания. Меж героями стихотворения произошла ссора, однако женщина все же набралась отваги первой сделать шаг к перемирию. Она пришла к собственному ставленнику, но так и не осмелилась постучать в знакомую дверь. Только по воле варианта основной герой узнал, что на улице его ждет любовь. Пойду размять я ноги: за дверью ты стоишь, отмечает автор, и меж строк можно прочитать, что эта внезапная встреча для него очень приятна. Рассказывая о собственной избраннице, поэт замечает каждую мелочь в ее облике и осеннее пальто, и влажную косынку, и воду, стекающую с обшлагов рукавов. Женщина в волнении жует подтаявший снег и не решается войти в дом, где она по-прежнему, невзирая на свару, является вожделенной гостьей. Отыскать правильные слова, чтоб сгладить обиду, иногда не под силу даже людям, которые прожили совместно много лет, то что же разговаривать о влюбленных, которые еще только пробуют выстроить общую жизнь и разыскивают подходы к сердцу друг друга! Между этими мужиком и дамой не сказано ни 1-го слова, но и без их все понятно. Снег на ресничках мокр, в очах твоих тоска, такой лицезреет свою избранницу создатель. Вкупе с тем, он не стыдится и собственных эмоций, открыто признаваясь в том, что эту даму водили нарезом по сердцу моему. Что бы ни вышло между этими 2-мя людьми, их чувства все одинаково останутся такими же сильными. И провести границу меж нас я не могу, отмечает поэт. Этим двум людям еще предстоит отыскать ответы на многие вопросы и определиться, как им жить далее. Однако создатель с сомненьем отмечает, что вокруг слишком много любопытных, которым занимательно знать, как складываются дела абсолютно чужих для их мужчины и дамы. Поэт с сомнением отмечает, что даже после того, как люди уйдут из жизни, сплетни и пересуды о их продолжат свою жизнь без других. И это, по его мнению, является несправедливым.
Объяснение:
Вважають, що людина повинна вчитися на власних помилках. Це твердження стосується й будь-якого народу: він має пам'ятати радісні і трагічні сторінки історії своєї держави. Українська історія також налічує чимало подій, які ми просто зобов'язані не забувати, аби не повторювати своїх помилок наново.
Чорнобильська катастрофа... Ця подія стала знаковою в історії України і до нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров'я і психіку людей. Той жах, який відчули українці (та й весь світ!), дізнавшись про аварію на атомній електростанції, не порівняти ні з чим. Кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися: воно й околиці отруєні радіоактивними хвилями, які завдали шкоди всьому людству. Ми, свідомі громадяни нашої Вітчизни, повинні пам'ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи.
Та не лише обережності й терпінню вчить нас українська історія, її сторінки містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, прагнення до торжества ідеалів свободи, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. Слово "минуле" вжите не випадково.Вважають, що людина повинна вчитися на власних помилках. Це твердження стосується й будь-якого народу: він має пам'ятати радісні і трагічні сторінки історії своєї держави. Українська історія також налічує чимало подій, які ми просто зобов'язані не забувати, аби не повторювати своїх помилок наново.
Чорнобильська катастрофа... Ця подія стала знаковою в історії України і до нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров'я і психіку людей. Той жах, який відчули українці (та й весь світ!), дізнавшись про аварію на атомній електростанції, не порівняти ні з чим. Кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися: воно й околиці отруєні радіоактивними хвилями, які завдали шкоди всьому людству. Ми, свідомі громадяни нашої Вітчизни, повинні пам'ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи.
Та не лише обережності й терпінню вчить нас українська історія, її сторінки містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, прагнення до торжества ідеалів свободи, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. Слово "минуле" вжите не випадково.
Волелюбності, одностайності в бажанні покращити життя народу, прагненню самим визначати долю Батьківщини навчила нас українська історія. Так, здобуття незалежності в 1991 році — це результат "уроків", які дали нам князі-патріоти Київської Русі, що захищали землі від набігів незліченних ворогів; це наслідок діяльності українських гетьманів, які понад усе ставили долю Батьківщини; це відлуння доль вітчизняних митців, які не схилили голови ні перед царським режимом, ні перед репресіями радянських часів... Сьогодні Україна є соборною тільки тому, що наша історія — це літопис подвигів, жертовності й любові до рідної землі.
"Даремно згадали доблесні наші старі часи. Бо йдемо куди — невідомо", — написано у Велесовій книзі. Вірю, у наш час це не так. Хіба український народ не виборов авторитет у всьому світі, хіба наша культура не є однією з найвизначніших серед інших народів? Протягом багатьох віків нелюдським терпінням, силою волі, урешті-решт, кров'ю нація виборола право на вільне й щасливе життя. Уроки історії недаремно "живуть" у пам'яті сучасних і наступних поколінь. Тільки завдяки їм будуємо прекрасне майбутнє нашої незалежної та демократичної України.
