Андрей Болконский – один из любимых героев Льва Николаевича. На примере этого образа автор «Войны и мира» показывает, как один случай может перевернуть сознание человека, повлиять на восприятие им жизни. Князь Андрей из уважаемой в высших кругах семьи. Он с детства имел возможность наблюдать за интригами, обманом на светских приемах и вечерах. Жизнь в таком обществе надоела мужчине, как только появилась возможность отправиться на службу, он ею воспользовался. Свое решение князь объясняет очень Я иду на войну, потому что та жизнь, которую я здесь веду, не по мне».
Еще до войны князь Андрей был наслышан о Наполеоне, его величии и славе. Наполеон стал для молодого человека кумиром. Отправляясь на службу, Болконский мечтает стать таким же великим, как французский полководец.
Идя на битву под Аустерлицем, Андрей Болконский предвкушает шанс для подвига. Проявления своей храбрости и героизма. Действительно, судьба предоставляет ему такую возможность. Русская армия терпит серьезное поражение. Солдаты начинают убегать с поля боя. В этот момент Кутузов обращается к Болконскому: «…что же это?». Князь в ответ берет знамя и направляется в сторону врага, за ним возвращается и войско. Во время бега со знаменем Андрей чувствует неимоверный душевный подъем. Даже свист пуль, направленных против него, приносит наслаждение.
Эйфория от содеянного подвига длится недолго. Болконского ранит пуля, и он падает на землю. В этот момент лицо князя обращено к «высокому небу». Небо заставляет молодого мужчину задуматься о смысле жизни. Он осознает, что все подвиги, войны и, наконец, сами люди – мелочи, ничтожество. Есть вещи непостижимые, нерушимые и только они скрывают истинный смысл. В один момент меняется и отношение Андрея к Наполеону. Из кумира он превращается жалкого, мелкого человечишка, которого, как и всех, подстерегает смерть. Болконский, наконец, понимает, что Наполеон не столько добывает славу, сколько сеет смерть. А ведь никто не имеет права отбирать жизнь у других.
Князь Андрей сумел выжить после тяжелого ранения, но стал совершенно другим человеком. Через страдания он очистил свою душу. Если бы не трагедия под Аустерлицем, неизвестно, какой характер сформировался бы у этого героя. Можно предположить, что он получил бы орден, возгордился бы. Наполеон так и оставался бы для Андрея образцом героя, и он бы пытался идти по его стопам, быть на него похожим. А это значит, что он с легкостью бы приносил другим боль и страдания.
Таким образом, битва под Аустерлицем, описанная в романе «Война и мир» – переломный момент не только в войне 1805-1807 гг., но и в жизни главного героя. Андрей Болконский слепо следовал своим поверхностным впечатлениям от личности Наполеона. Он совершенно не задумывался о том, какая душа и какие поступки скрываются за напыщенным обликом. Ранение под Аустерлицем открыло внутреннему взору героя, то, что мы не замечаем в суете земной жизни. Это и разрушить ложное представление о кумире.
Объяснение:
Онєгін і Печорін – видатні образи, що представляють свій час. Їх створили різні автори, але вони дуже схожі. Найпростіше пояснення цьому в тому, що Михайло Лермонтов багато в чому рівнявся на Олександра Пушкіна.
Однак Печорін Лермонтова – це не наслідування Пушкінському Онєгіну, а подібний за світоглядом образ.
Що ж зближує ці образи?
Онєгін і Печорін – люди благородного походження.
Обидва ще молоді і повні енергії. Від природи вони наділені гострим розумом. Інтелект героїв в основному набагато вище, ніж у людей їх оточення, тому вони відчувають себе самотніми.
Онєгіна навчав гувернер-іноземець, який намагався не перевантажувати вихованця наукою. Але Євген, все ж отримав непогану освіту завдяки своїй кмітливості та любові до читання. Печорін так само добре освічений.
Ставлення до любові теж зближує героїв. Вони рано навчилися «мистецтву» любові, вміли легко підкорювати жіночі серця. Однак самі навряд чи вміли по-справжньому любити, хоча і прагнули до ідеалу. Онєгіну набридли стосунки з дурними та брехливими столичними панянками, але любов чистої сільської дівчини він теж не прийняв.
Своїм суворою відмовою він поранив почуття щирої дівчини. Любовні перипетії Печоріна ще складніше. Найбільшим злочином була його пристрасть до юної Белли. Запалившись бажанням володіти дівчиною, він бере її в полон, закохує в себе, а потім, награвшись в почуття, забуває про неї.
Обидва героя по-своєму відкидали суспільство, в якому жили
Онєгін це робив пасивно, своїм цинічним і байдужим ставлення до всього. Печорін же більш активна особистість. Можливо, причина в тому, що Онєгін – ледар, улюбленець долі. Він ніде не служив, а просто жив собі на втіху. Печорін – офіцер, який через провину поїхав служити на Кавказ.
Онєгін і Печорін – романтичні герої, розчаровані у своєму часі
Але, попри це, вони – породження свого часу. Хоч як би відмежовувався Онєгін від загальноприйнятих правил, він залежав від громадської думки. Саме тому він йде на дуель з одним, щоб «не впасти» в очах інших людей. Печорін теж стріляється на дуелі, думаючи, що так помститься ненависному суспільству. Однак таким дією лише стає його частиною.
Герої не вірять в справжню дружбу
Онєгін дружить з Ленським від нудьги. Печорін не підпускає до себе близько дружньо налаштованого до нього Максима Максимовича. При зустрічі зі старшим товаришем Печорін тримається демонстративно холодно. Хоча Максим Максимович все одно симпатизує герою, можливо відчуваючи його справжню душу.
Онєгін і Печорін – сміливі, рішучі молоді люди
Але все ж Онєгін більш обережний. Він звик до свого життя, хоч воно йому і багато в чому набридло. Печорін – фаталіст, який грає з життям. Чого тільки варта його участь в грі «Російська рулетка». Печорін з легкістю ризикує власним життям, і так же легко ставиться до життя інших людей.
Обидва герої тужать в очікуванні якоїсь Великої справи
Їх внутрішня сила, жага пригод могла стати в пригоді, якби родись вони в більш «героїчний» час. І якщо Онєгін ще міг би себе реалізувати в рядах декабристів, то Печорін застав час жорстоких реакцій влади на повстання декабристів. Тому Печорін – більш трагічний образ.
Євгеній Онєгін Олександра Пушкіна і Григорій Печорін Михайла Лермонтова мають багато спільного, і водночас вони самобутні літературні образи.
