Софья Павловна Фамусова – 17-летняя дочь Фамусова. После смерти матери воспитывалась «мадамой», старой француженкой Розье. Другом детства С. был Чацкий, который стал и ее первой любовью. Но за 3 года отсутствия Чацкого С. очень изменилась, как изменилась и ее любовь. На формирование С. повлияли, с одной стороны, московские привычки и нравы, с другой стороны – книги Карамзина и других писателей-сентименталистов. Девушка воображает себя героиней «чувствительного» романа. Потому она отвергает язвительного и смелого Чацкого, а также Скалозуба – глупого, но богатого. На роль платонического воздыхателя С. выбирает Молчалина. В своем доме С. не имеет возможности душевно развиваться. Единственное, на что она воображать себя героиней романа и поступать согласно этой роли. То она придумывает сон в духе Жуковского, то притворно падает в обморок и т. д. Но и «московское» воспитание дает о себе знать. Во время бала именно она распускает слух о сумасшествии Чацкого. Романтическое поведение героини оказалось всего лишь маской, ее истинная сущность – эта натура московской барышни. В финале комедии С. наказывается. Она узнает о «измене» Молчалина, который заигрывает с Лизой и нелицеприятно отзывается о С. Кроме того, Фамусов, узнав о романе дочери со своим секретарем, решает удалить С. из Москвы «в деревню, к тетке, в глушь, в Саратов».
Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна, просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.
Гайдар писал свою повесть "Тимур и его команда" с мечтой о новом обществе, новых отношениях между людьми, о бескорыстной о дружбе и любви. И книга его многому учит! Мне кажется, она и сейчас актуальна! Тимур сумел организовать мальчишек на добрые дела, они были заняты и на дурные поступки у них не оставалось ни времени, ни желания. И рядом с ребятами были старшие товарищи в лице родителей, сестер, братьев, которые своим примером вели их за собой. Это подрастало поколение патриотов, будущих защитников Родины, потому что скоро была война.. . И даже тот же хулиган Квакин будет первым защищать страну от врагов, потому что он рос в той патриотической среде. У меня книга всегда вызывала чувство светлой зависти и сожаления, что я не та Женя) Ведь девочки, наверное, все были влюблены в Тимура!
На формирование С. повлияли, с одной стороны, московские привычки и нравы, с другой стороны – книги Карамзина и других писателей-сентименталистов. Девушка воображает себя героиней «чувствительного» романа. Потому она отвергает язвительного и смелого Чацкого, а также Скалозуба – глупого, но богатого. На роль платонического воздыхателя С. выбирает Молчалина.
В своем доме С. не имеет возможности душевно развиваться. Единственное, на что она воображать себя героиней романа и поступать согласно этой роли. То она придумывает сон в духе Жуковского, то притворно падает в обморок и т. д. Но и «московское» воспитание дает о себе знать. Во время бала именно она распускает слух о сумасшествии Чацкого. Романтическое поведение героини оказалось всего лишь маской, ее истинная сущность – эта натура московской барышни. В финале комедии С. наказывается. Она узнает о «измене» Молчалина, который заигрывает с Лизой и нелицеприятно отзывается о С. Кроме того, Фамусов, узнав о романе дочери со своим секретарем, решает удалить С. из Москвы «в деревню, к тетке, в глушь, в Саратов».