У романі В. Скотта яскраво і різносторонньо змальовані образи благородних і відважних лицарів — Айвенго та Річарда Левове Серце. Обидва вони — доблесні воїни з гарячими серцями, завжди готові виступити на захист справедливості незалежно від того, хто потрапив у біду — бідний чи багатий, знатний дворянин чи безславний раб. Образ Короля Річарда у зображенні письменника дещо ідеалізований.
Чорний Лицар, як його називають, очолює атаку на замок Фрон де Бефа. Його безстрашність і бойовий досвід викликають захоплення і повагу в усіх, хто гає за ним у бою. За його наказом споруджують плавучий міст, по якому воїни перебираються через рів і захоплюють фортецю. Король на руках виносить з палаючого замку Айвенго, рятує Ровену і Седрика, він же примирює Айвенго з батьком.
Річарду Левове Серце притаманні веселість, життєрадісність, великодушність, вірність у дружбі. Він воліє бути краще мандрівним лицарем, ніж королем, тому оточуючим інколи доводиться нагадувати йому про обов’язок і відповідальність перед країною.
Айвенго — справжній лицар. Через любов і відданість прекрасній дамі він позбавлений спадку і змушений мандрувати, завойовуючи собі багатство і славу мечем та списом. Він перемагає на турнірі, хоча це йому ледь не коштувало життя, обирає королевою дня Ровену, наживши тим собі багато ворогів. Він відданий королю, підтримує його, хоче бачити свою країну без усобиць і війн.
Отже, в образах Айвенго та Річарда є багато спільного. Але, на мій погляд, Айвенго більш поетичний, романтичний. Він же і розсудливіший, далекоглядніший у політиці, розуміє, що Англії потрібен король — не хоробрий мандрівний лицар, а сильна людина, яка змогла б подолати усобиці, об’єднати країну і відновити хоч якусь соціальну справедливість.
Троекуров Кирила Петрович – богатый дворянин-самодур,избалованный и распущенный.Он с детства избалован «всем, что только окружало его» , привык потакать «всем порывам пылкого своего нрава» .ОН же отец Маши. Т. проводит время в обжорстве, пьянстве, сластолюбии. Унижение слабых, вроде травли зазевавшегося гостя медведем, – вот его удовольствия. При всем этом Т. – не прирожденный злодей. Он очень долго дружил с отцом Дубровского. Поссорившись с ним на псарне, Т. мстит другу со всей силой своего самодурства. Он с взяток отсудил у Дубровских имение, довел бывшего друга до умопомешательства и смерти. Но самодур Т. чувствует, что зашел слишком далеко. Сразу после суда он едет мириться с другом. Но опаздывает: отец Дубровский при смерти, а сын прогоняет его вон. Образом Т. Пушкин показывает, что беда не в самом помещике, а в социальном устройстве русской жизни "крепостное право, всесилие дворян". Оно развивает в непросвещенном дворянине веру в свою безнаказанность и безграничные возможности «В том-то и сила, чтобы безо всякого права отнять имение». Даже любовь к детям искажается в Т. до предела. Он обожает свою Машу, но делает ее несчастной, выдав за богатого, но нелюбимого ею старика. Самодурство Т. отражается и на его крепостных. Они также спесивы, как и их хозяин. Троекуровский псарь дерзит Дубровскому-старшему – и тем самым ссорит старых друзей.
Троекуров Кирила Петрович – богатый дворянин-самодур,избалованный и распущенный.Он с детства избалован «всем, что только окружало его» , привык потакать «всем порывам пылкого своего нрава» .ОН же отец Маши. Т. проводит время в обжорстве, пьянстве, сластолюбии. Унижение слабых, вроде травли зазевавшегося гостя медведем, – вот его удовольствия. При всем этом Т. – не прирожденный злодей. Он очень долго дружил с отцом Дубровского. Поссорившись с ним на псарне, Т. мстит другу со всей силой своего самодурства. Он с взяток отсудил у Дубровских имение, довел бывшего друга до умопомешательства и смерти. Но самодур Т. чувствует, что зашел слишком далеко. Сразу после суда он едет мириться с другом. Но опаздывает: отец Дубровский при смерти, а сын прогоняет его вон. Образом Т. Пушкин показывает, что беда не в самом помещике, а в социальном устройстве русской жизни "крепостное право, всесилие дворян". Оно развивает в непросвещенном дворянине веру в свою безнаказанность и безграничные возможности «В том-то и сила, чтобы безо всякого права отнять имение». Даже любовь к детям искажается в Т. до предела. Он обожает свою Машу, но делает ее несчастной, выдав за богатого, но нелюбимого ею старика. Самодурство Т. отражается и на его крепостных. Они также спесивы, как и их хозяин. Троекуровский псарь дерзит Дубровскому-старшему – и тем самым ссорит старых друзей.
Чорний Лицар, як його називають, очолює атаку на замок Фрон де Бефа. Його безстрашність і бойовий досвід викликають захоплення і повагу в усіх, хто гає за ним у бою. За його наказом споруджують плавучий міст, по якому воїни перебираються через рів і захоплюють фортецю. Король на руках виносить з палаючого замку Айвенго, рятує Ровену і Седрика, він же примирює Айвенго з батьком.
Річарду Левове Серце притаманні веселість, життєрадісність, великодушність, вірність у дружбі. Він воліє бути краще мандрівним лицарем, ніж королем, тому оточуючим інколи доводиться нагадувати йому про обов’язок і відповідальність перед країною.
Айвенго — справжній лицар. Через любов і відданість прекрасній дамі він позбавлений спадку і змушений мандрувати, завойовуючи собі багатство і славу мечем та списом. Він перемагає на турнірі, хоча це йому ледь не коштувало життя, обирає королевою дня Ровену, наживши тим собі багато ворогів. Він відданий королю, підтримує його, хоче бачити свою країну без усобиць і війн.
Отже, в образах Айвенго та Річарда є багато спільного. Але, на мій погляд, Айвенго більш поетичний, романтичний. Він же і розсудливіший, далекоглядніший у політиці, розуміє, що Англії потрібен король — не хоробрий мандрівний лицар, а сильна людина, яка змогла б подолати усобиці, об’єднати країну і відновити хоч якусь соціальну справедливість.