Швабрин
Этот герой в повести показан в романтической традиции (изображение отъявленного злодея в духе Виктора Гюго, французского писателя той поры). И действительно, в этом образе трудно найти полутона и неоднозначность, свойственные реализму. Он крайне некрасив как внешне, так и внутренне, и не ни к дружбе, ни к любви, ни к служению, являясь во всем прямой противоположностью Петру Гриневу. Таким образом, Швабрин служит в повести антитезой, которая каждый раз подчеркивает благородство облика Гринева.
Швабрин – завистливый неудачник и клеветник. Он клевещет из бессильной злости и мстительности не только на самого Петра Андреевича в ключевых моментах его жизни, но и на всех окружающих. С самого начала его знакомства с Гриневым, Швабрин оклеветал и Машу, и даже ее мать, Василису Егоровну, у которой при этом он каждый день обедает и проводит время. Так, об Иване Игнатьиче, верном «кривом гарнизонном поручике» он «выдумал, будто бы он был в непозволительной связи с Василисой Егоровной, что не имело и тени правдоподобия; но Швабрин о том не беспокоился».
Поначалу главный герой дружит со Швабриным и не желает другого общества, несмотря даже на его насмешки над семьей коменданта.
Пётр Андреевич Гринёв
Главный герой «Капитанской дочки» - Пётр Андреевич Гринёв. Честный, порядочный, до конца верный своему долгу молодой человек. Ему 17 лет он русский дворянин, только что поступивший на военную службу. Одно из основных качеств Гринева – искренность. Он искренен с героями романа и с читателями. Рассказывая и своей жизни, он не стремился приукрасить ее. В детстве отец гринева говорил ему, "Береги честь смолоду".
Марья Миронова
Дочь коменданта крепости, где проходил военную службу Петр Гринев. Она в первых главах повести предстает перед читателями юной девушкой восемнадцати лет. Впоследствии, когда Пугачев захватил крепость и казнил ее родителей, она проявляет все свои лучшие качества: находит в себе смелость отправиться в Петербург и молить саму императрицу о милости к “предателю” Гриневу.
Емельян Пугачев
Анализ образа Пугачева необходимо производить, памятуя о том, что историю пишут победители. В глазах власти он – государственный преступник. Но Пушкин не живописует его образ сугубо темными красками. Он восхищается силой духа Пугачева, его честностью и отвагой, сохранив у литературного героя черты реального прототипа.
Айвенго?”
Головний герой твору Вальтера Скотта молодий чоловік на ім’я Айвенго напевно викликає безліч емоцій у всіх читачів цього твору. Так відбувається з цілком зрозумілої причини – Айвенго цікавий з багатьох точок зору і викликає велику повагу. Особисто я почав перейматися інтересом і симпатією до головного героя вже на самому початку твору. Я помітив, що Айвенго помітно перевершував багатьох своїх однолітків, як мінімум, тому, що чудово володів зброєю. Саме по собі вміння поводитися зі зброєю виділяє людину з позитивної сторони.
Однак
варто зазначити, що Айвенго був напрочуд вольовим і чесною чоловіком. Тобто, його високі фізичні дані та вміння поводитися зі зброєю доповнювалися також і високими моральними та етичними якостями. На жаль для Айвенго, у нього виник серйозний конфлікт з власним батьком, за що молодий чоловік був вигнаний з дому. Втім, це аж ніяк не зіпсувало йому долю. Він був досить сильним, щоб потрапити на службу до короля і служити йому вірою і правдою. Айвенго став справжнім лицарем. Він допомагав багатьом людям, в тому числі і тим, хто був значно слабший за нього. Він робив добрі справи, ризикуючи власним здоров’ям і навіть життям,
щоб бути корисним для звичайних людей, які могли відплатити йому лише добрим словом і не більше.
Враховуючи все вищесказане, можна прийти до однозначного висновку про те, що Айвенго – це, по-перше, ідеальний воїн, який не був тільки вміли, але й сміливий, відважний, здатний на ризиковані вчинки, подолання болю і боротьбу до кінця за свої цілі і переконання. Крім того, звичайно, було безліч випадків, коли йому доводилося проявляти свої високі людські якості – благородство, вірність, відданість близьким людям і тим, кого він поважав. Особисто я не знаю людей, схожих на Айвенго, в сучасному житті. В даний час, як мені здається, допомагати комусь просто так і безоплатно вважається ознакою дурості, а тому подібне лицарство фактично неможливе.
Беручи до уваги велику кількість позитивних сторін Айвенго, вважаю за потрібне відзначити, що він просто не може не сподобатися. Звичайно, цей літературний герой мені дуже запам’ятався. Зі сторінок твору він здається просто надлюдиною, яка не має слабких місць і вправна практично у всьому. Я розумію, що це лише враження, тим не менше, воно дуже сильне. Було б дуже цікаво познайомитись з Айвенго особисто, поставити йому конкретні питання про його життя, справи і успіхи. Це лише підтверджує те, що цей герой справив на мене найкраще враження.
АЛЕКО — герой поэмы А. С. Пушкина «Цыганы» (1824). А. — прежде всего обобщенный образ молодого, европейски образованного поколения XIX века, к которому Пушкин причислял и себя самого. Это герой байронического типа, наделенный столь острым чувством достоинства, что все законы цивилизованного мира воспринимает как насилие над человеком. Конфликт с обществом, с которым А. связан рождением и воспитанием, — такова исходная точка биографии героя. Однако А. в повести не раскрыто. Герой характеризуется в самом общем смысле как «беглец» , насильственно изгнанный или добровольно покинувший привычную среду. Превыше всего он ценит свободу и надеется обрести ее в естественной вольной жизни цыганского табора.
Повесть «Цыганы» строится на характерном для романтизма противопоставлении двух со циальных укладов: цивилизации и дикой воли. Критика противоречий цивилизации занимает в произведении важное место. А. обличает «неволю душных городов» , в которых люди «торгуют волею своей» , «главы пред идолами клонят и просят денег да цепей» . Образ «цепей» традиционно использовался романтиками для характеристики феодального деспотизма и политической реакции. В «Цыганах» он отнесен к современности. Разрыв А. с цивилизацией выходит за пределы узколичных проблем и получает глубокое идеологическое обоснование. Таким образом, мотив изгнания в судьбе героя изначально воспринимается как знак его высоких возможностей, его нравственных преимуществ перед ущербной цивилизацией.