Відповідь:
сюжет являє собою внутрішній монолог солдата Другої світової війни, якого, пораненого, несуть на ношах коридорами його колишньої школи, котру він полишив за три місяці до цих подій. У школі облаштований тимчасовий військовий шпиталь. Солдат помічає знайомі деталі, але не бажає впізнавати по них коридори і приміщення власної школи. Тільки коли його приносять в художній клас, він нарешті змушений визнати, що це дійсно його школа, адже на дошці класу було написано його ж почерком: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…».
Пояснення:
Відповідь:
Пояснення:Народився 10 (23) листопада 1908 року в Києві в сім'ї актора-естрадника[6] Миколи Петровича Носова та Варвари Петрівни Носової, окрім нього, у родині ще були брати Петро (старший) та Борис (молодший) і молодша сестра Лариса. Дитинство провів в Ірпені. Потім родина мешкала на вулицях Глибочицькій, Борщагівській та на Маріїнсько-Благовіщенській (тепер Саксаганського), 86. З 1915 по 1923 роки навчався в київській приватній гімназії Стельмашенка (згодом 9-а гімназія, трудова школа). З 1923 року родина знову мешкала в Ірпені. Навчався у вечірній робітничій школі. У 1927—1929 вчився в Київському художньому інституті, звідки перевівся в Московський інститут кінематографії (закінчив у 1932). У 1932—1951 — режисер-постановник мультиплікаційних, науково-популярних та навчальних фільмів (у тому числі для Червоної Армії, заслуживши цим у 1943 орден Червоної Зірки).
Почав публікувати оповідання у 1938 («Витівники», «Живий капелюх», «Огірки», «Чудові штани», «Мишкова каша», «Городники», «Фантазери» та ін., які друкувалися головним чином у дитячому журналі «Мурзілка» і згодом склали основу першої збірки Носова «Тук-тук-тук», 1945). Носов увів до дитячої літератури нового героя — наївного і розсудливого, пустотливого і допитливого непосиду, який увесь час прагне щось робити, але постійно потрапляє в незвичайні, часто комічні ситуації.
Особливо широку популярність завоювали його повісті для підлітків «Весела сімейка» (1949), «Щоденник Миколки Синіцина» (1950), «Вітя Малєєв в школі й удома» (1951; Сталінська премія, 1952).
Довготривалу популярність і любов читачів здобули його казкові твори про Незнайка. Перше з них — казка «Гвинтик, Шпунтик і пилосос». Надалі герой з'явився в знаменитій трилогії, що складається з романів-казок «Пригоди Незнайка і його товаришів» (1953—1954), «Незнайко в Сонячному місті» (1958) і «Незнайко на Місяці» (1964—1965; Державна премія РРФСР ім. Н. К. Крупської, 1969).
Автобіографічний твір письменника — «Повість про мого друга Ігоря» (1971—1972), написана у формі щоденникових записів з життя дідуся й онука (1-а ч. — «Між роком і двома», 2-а ч. — «Від двох до двох з половиною років») і мемуарна повість «Таємниця на дні колодязя» (1977; два її первісних варіанти — «Повість про дитинство» і «Все попереду», обидві 1976).
У 2018 році у Святошинському районі Києва нова вулиця була названа на честь Миколи Носова[7].
Композиция рассказа имеет кольцевую структуру, т. е. представляет собой рассказ в рассказе. "Рамкой" является описание кладбища и одной из могил (начало) и женщины, которая посещает эту могилу, размышляя о судьбе девушки, похороненной здесь (конец) . Судьба девушки находится в центре повествования. Рассказ о ней также имеет нестандартную композицию: завязка истории, причины внутренней драмы Оли Мещерской проясняются уже после трагической гибели девушки.
Завязка рассказа, перенесенная в конец, по-новому освещает всю историю, что дает возможность почувствовать ее особенно остро. Лишь в конце рассказа выявляется, что Оля Мещерская не пустая и беспутная, а несчастная и жестокая в первую очередь по отношению к себе. И смерть, может быть, - это именно то, к чему она стремилась.
События в рассказе развертываются не по прямой линии, как в жизни, а скачками.
Если выделить смысловые части текста, то обнаруживается, что каждая часть обрывается в момент наивысшего эмоционального напряжения. Отсюда следует, что особенность композиции заключается в нарушении хронологии событий. В начале произведения следует отметить сплетение контрастных мотивов жизни и смерти. Описание городского кладбища, монотонный звон фарфорового венка создают печальное настроение. На этом фоне особенно выразителен портрет гимназистки с радостными, поразительно живыми глазами. Следующее предложение (Это Оля Мещерская) выделено в отдельный абзац. В рассказе Бунина названное имя еще ни о чем не говорит, однако читатели уже вовлечены в действие. Возникает множество вопросов: "Кто эта девушка? Какова причина ее смерти? Автор сознательно медлит с ответом, поддерживая напряженность восприятия.