XIX століття — час бурхливих змін, революцій, переворотів та зламів у економічній, політичній сферах життя, перехід до нових соціальних формацій. Тому це ще й інша культура, сумніви щодо традиційних моральних цінностей, пошук Людиною свого "Я" в житті, конфлікти особистості з суспільством.
І от два автори, що жили і творили в різних країнах та в різні роки (Ф. Стендаль видав свій роман 1830 р. у Франції, Ф. М. Достоєвський написав "Злочин і кара" в 1866 p.), відтворюють дуже схожих героїв, які існують у схожих обставинах, перед ними постають однакові проблеми, вони сповідують однакові ідеї, мають однакову вдачу, вік, прагнення та переконання, навіть зовнішністю разюче схожі. Схожість романів навіть у тому, що в обох головних героїв були реальні прототипи, про яких автори узнали з газетних репортажів.
Жульєн Сорель — син тесляра, розумний, енергійний та обдарований юнак, котрий бажає піднятися соціальними сходами, але походження робить його чужаком у вищому світі.
Родіон Раскольніков — людина, розчавлена бідністю, живе у жалюгідному та убогому світі петербурзьких нетрів, він співчуває людям, гостро переживаючи несправедливий устрій світу.
Походження поставило героїв на низький соціальний рівень, та їх особисті якості породили бажання піднятися. У першу чергу, юнаків ріднить відчуття своєї переваги, презирливе та нетерпиме ставлення до недосконалості інших. Вони аж ніяк не хочуть бути "маленькими людьми", будучи впевненими, що створені для великих справ! От чому саме Наполеон дуже захоплював їх, ставши уособленням прагнень; досяжним, як їм здавалося, ідеалом. Наполеон — це символ сильної особистості, котрій усе дозволено. Геній, упевнений, що має право розпоряджатися людськими життями, котрий сам визначає, що є хорошим, а що поганим, та нав'язує свою волю мільйонам.
І Сорель, і Раскольніков мають усе, щоб своїм кумиром зробити саме Наполеона: вони обоє нестримно честолюбні, болюче самолюбиві та егоїстичні, пихаті та гордовиті, впевнені у своїй винятковості. Тому образ диктатора, котрий байдужо, спокійно та холоднокровно переступає через усе та всіх для досягнення своєї мети, імпонує їм до фанатизму. Вони заздрять йому, людині, що вийшла з низів та досягла самої вершини, намагаються наслідувати, керуючись не щирими почуттями, а видуманими принципами.
Жульєн розуміє, що заради соціального успіху, престижу, слави, треба пристосовуватися, бути холодним циніком. Він прагне успіху! Для цього ладен бути жорстоким, удавати, лицемірити, переступати через свою порядність, чесність, чутливість, палке та гаряче серце, через почуття до коханих. Щастя для нього — це реалізація честолюбних планів, адже він один проти всього світу. Але шлях нагору, що проходить Жульєн Сорель — це шлях втрати ним самого себе. Внутрішній конфлікт штовхає юнака до помсти та злочину. Потрясіння та каяття після спроби вбивства, збурило все його життя, змусило переосмислити всі колишні цінності й погляди. Нарешті він розуміє, що був щасливим лише тоді, коли кохав мадам де Реналь, залишаючись самим собою.
Родіон Раскольніков наполегливо шукає відповідь — як же ощасливити все людство й вирішити проблеми близьких людей? І приходить до усвідомлення свого безсилля перед всесвітнім злом. От якби можна було управляти людьми, зробити світ кращим! А заради цього можна виправдати будь яке лиходійство, адже всі "великі" люди були водночас і великими злодіями, які не зважали на життя мільйонів людей.
І Раскольніков починає будувати теорію про те, що люди поділяються на дві категорії: перша — більшість, яка не чинить опору, а покірно приймає долю, і меншість, яка народжена володарювати.
І ці останні, звичайно, можуть порушувати будь-які моральні норми, тому що їм, геніям, "усе дозволено", нібито розвиток суспільства все виправдовує.
А тут і нагода: одне, нікому не потрібне життя старої лихварки — і багато людей заживуть забезпечено та щасливо. Бо ж ця стара — усього лише перешкода.
Вчинки цих молодих людей порушують усі моральні норми, руйнують їхні життя та життя люблячих їх людей. Обидва вони впевнилися в марності й нікчемності вибраного ідеалу. Трагедія приводить їх до переоцінки цінностей. Врятовує їх лише любов.
Сорелю життя без коханої здається безцільним, непотрібним. Він визнає себе винним, відмовляється від до й гине.
Любов Соні допомагає Родіону зрозуміти цінність життя, він зізнається у скоєному злочині та йде на каторгу.
Обидва переживають катарсис і покаяння та приходять до визнання етичного закону як загальнообов'язкового.
По Крыму путешествует маленькая бродячая труппа: шарманщик Мартын Лодыжкин со старой шарманкой, двенадцатилетний мальчик Сергей и белый пудель Арто.
В этот день артистам не везёт. От дачи к даче они обходят весь посёлок, но ничего не зарабатывают. На последней даче с табличкой «Дача Дружба» Мартын надеется на удачу. Артисты уже готовы для выступления, как вдруг из дома выскакивает мальчик лет восьми, а за ним ещё человек шесть. Мальчик визжит, катается по полу, дрыгает руками и ногами, а остальные уговаривают его принять микстуру. Мать мальчика хочет прогнать артистов, но мальчик изъявляет желание увидеть представление.
После выступления мальчик требует, чтобы ему купили пуделя. Мать предлагает за Арто немыслимые деньги, но Лодыжкин отказывается продавать друга. Прислуга выгоняет артистов на улицу.
Через некоторое время бродячую труппу находит дворник дачи «Дружба». Он сообщает, что барыня даёт за пуделя триста рублей, и подкармливает Арто колбасой. Столько стоит трактир, но Лодыжкин непреклонен. После скудного ужина артисты засыпают. Перед сном Лодыжкин мечтает, как купит Серёже красивое трико, в котором мальчик будет выступать в цирке. Проснувшись, они обнаруживают, что Арто исчез. Лодыжкин понимает, что без собаки они не смогут много заработать, но в полицию не заявляет, поскольку живёт по чужому паспорту.
Серёжа вспоминает о дворнике дачи «Дружба» и догадывается, что это он сманил Арто. Артисты останавливаются на ночлег в кофейне. Далеко за полночь Серёжа выходит на улицу. Дойдя до дачи, он перелезает через изящный чугунный забор. В одной из пристроек возле дома Серёжа находит Арто. Увидев мальчика, Арто начинает громко лаять и будит дворника. Испугавшись, Серёжа бросается прочь, а Арто бежит за ним. Интуитивно мальчик находит в заборе лазейку. Подхватив пуделя, маленький акробат перелезает через стену и спрыгивает на дорогу, а дворник остаётся в саду.
В кофейне Арто отыскивает среди спящих постояльцев Лодыжкина и облизывает ему лицо. Хорошенько расспросить Серёжу старик не успевает — тот крепко засыпает.
Художник изобразил на картине трех былинных богатырей — Илью Муромца, Добрыню Никитича и Алешу Поповича. Они стоят в конном дозоре, оберегая Русь от нашествия врагов-кочевников. Каждого из персонажей картины Васнецов наделил характером, каждому придал индивидуальные черты. Вот в центре Илья Муромец, в кольчуге и шлеме, вооруженный железной палицей, копьем и щитом. Из-под рук зорко всматривается богатырь в степные просторы. Могуч Илья Муромец, могуч его вороной конь. Справа от Ильи — любимец русского народа Добрыня Никитич. Он одет очень нарядно: у него узорчатый шлем, шитые сапоги, сверкающие доспехи, червленый щит, меч. Богатырь нетерпеливо сжимает рукоятку меча: быть бранной потехе! Слева от Ильи самый младший из трех богатырей — Алеша Попович. Юный богатырь держит наготове лук, снаряженный стрелой. Но не только воин Алеша Попович — на боку у него гусли. В краткие минуты отдыха Алеша радует побратимов веселыми звонкими песнями. В образе трех богатырей Васнецов воплотил извечную мечту русского народа о непобедимом и справедливом защитнике. Множество былин сложено об Илье Муромце, Добрыне Никитиче и Алеше Поповиче. Каждый, кто читает их, по-разному представляет себе героев-богатырей. И только огромный талант Виктора Михайловича Васнецова позволил нам как бы воочию увидеть мужественных бесстрашных богатырей, образы которых с такой художественной силой воплощены в русском фольклоре.
XIX століття — час бурхливих змін, революцій, переворотів та зламів у економічній, політичній сферах життя, перехід до нових соціальних формацій. Тому це ще й інша культура, сумніви щодо традиційних моральних цінностей, пошук Людиною свого "Я" в житті, конфлікти особистості з суспільством.
І от два автори, що жили і творили в різних країнах та в різні роки (Ф. Стендаль видав свій роман 1830 р. у Франції, Ф. М. Достоєвський написав "Злочин і кара" в 1866 p.), відтворюють дуже схожих героїв, які існують у схожих обставинах, перед ними постають однакові проблеми, вони сповідують однакові ідеї, мають однакову вдачу, вік, прагнення та переконання, навіть зовнішністю разюче схожі. Схожість романів навіть у тому, що в обох головних героїв були реальні прототипи, про яких автори узнали з газетних репортажів.
Жульєн Сорель — син тесляра, розумний, енергійний та обдарований юнак, котрий бажає піднятися соціальними сходами, але походження робить його чужаком у вищому світі.
Родіон Раскольніков — людина, розчавлена бідністю, живе у жалюгідному та убогому світі петербурзьких нетрів, він співчуває людям, гостро переживаючи несправедливий устрій світу.
Походження поставило героїв на низький соціальний рівень, та їх особисті якості породили бажання піднятися. У першу чергу, юнаків ріднить відчуття своєї переваги, презирливе та нетерпиме ставлення до недосконалості інших. Вони аж ніяк не хочуть бути "маленькими людьми", будучи впевненими, що створені для великих справ! От чому саме Наполеон дуже захоплював їх, ставши уособленням прагнень; досяжним, як їм здавалося, ідеалом. Наполеон — це символ сильної особистості, котрій усе дозволено. Геній, упевнений, що має право розпоряджатися людськими життями, котрий сам визначає, що є хорошим, а що поганим, та нав'язує свою волю мільйонам.
І Сорель, і Раскольніков мають усе, щоб своїм кумиром зробити саме Наполеона: вони обоє нестримно честолюбні, болюче самолюбиві та егоїстичні, пихаті та гордовиті, впевнені у своїй винятковості. Тому образ диктатора, котрий байдужо, спокійно та холоднокровно переступає через усе та всіх для досягнення своєї мети, імпонує їм до фанатизму. Вони заздрять йому, людині, що вийшла з низів та досягла самої вершини, намагаються наслідувати, керуючись не щирими почуттями, а видуманими принципами.
Жульєн розуміє, що заради соціального успіху, престижу, слави, треба пристосовуватися, бути холодним циніком. Він прагне успіху! Для цього ладен бути жорстоким, удавати, лицемірити, переступати через свою порядність, чесність, чутливість, палке та гаряче серце, через почуття до коханих. Щастя для нього — це реалізація честолюбних планів, адже він один проти всього світу. Але шлях нагору, що проходить Жульєн Сорель — це шлях втрати ним самого себе. Внутрішній конфлікт штовхає юнака до помсти та злочину. Потрясіння та каяття після спроби вбивства, збурило все його життя, змусило переосмислити всі колишні цінності й погляди. Нарешті він розуміє, що був щасливим лише тоді, коли кохав мадам де Реналь, залишаючись самим собою.
Родіон Раскольніков наполегливо шукає відповідь — як же ощасливити все людство й вирішити проблеми близьких людей? І приходить до усвідомлення свого безсилля перед всесвітнім злом. От якби можна було управляти людьми, зробити світ кращим! А заради цього можна виправдати будь яке лиходійство, адже всі "великі" люди були водночас і великими злодіями, які не зважали на життя мільйонів людей.
І Раскольніков починає будувати теорію про те, що люди поділяються на дві категорії: перша — більшість, яка не чинить опору, а покірно приймає долю, і меншість, яка народжена володарювати.
І ці останні, звичайно, можуть порушувати будь-які моральні норми, тому що їм, геніям, "усе дозволено", нібито розвиток суспільства все виправдовує.
А тут і нагода: одне, нікому не потрібне життя старої лихварки — і багато людей заживуть забезпечено та щасливо. Бо ж ця стара — усього лише перешкода.
Вчинки цих молодих людей порушують усі моральні норми, руйнують їхні життя та життя люблячих їх людей. Обидва вони впевнилися в марності й нікчемності вибраного ідеалу. Трагедія приводить їх до переоцінки цінностей. Врятовує їх лише любов.
Сорелю життя без коханої здається безцільним, непотрібним. Він визнає себе винним, відмовляється від до й гине.
Любов Соні допомагає Родіону зрозуміти цінність життя, він зізнається у скоєному злочині та йде на каторгу.
Обидва переживають катарсис і покаяння та приходять до визнання етичного закону як загальнообов'язкового.
Щоб була гарна оцінка!