В основі сюжету «Гамлета», написаного Шекспіром на самому початку XVII століття, лежить старовинна легенда. Вона розповідає про те, як юний принц Гамлет, прикинувшись божевільним, щоб не здаватися небезпечним для ворогів, помстився своєму дядькові за вбивство батька. У легенди щасливий кінець – Гамлет тріумфує.
У трагедії Шекспіра все інакше. Шекспірівський час породив людей, які, бачачи навколо брехню і неправду, мріяли про інші, справедливі людські відносини. Але вони розуміли, що безсилі перетворити цю мрію в реальність. Ось таким і показаний Гамлет. Як не схожий принц на інших! Він один весь у чорному серед оточуючих його вбраних і усміхнених людей. Погляд його похмурий, брови зрушені. Він уболіває про свого несподівано померлого батька, якого занадто швидко забула королева:
«Немає місяця! І цілі черевики,
У яких труну батька супроводжувала».
Розповідь Привиду про підле вбивстві остаточно розкриває Гамлету очі на злочинність навколишнього світу. Руйнуються колишні підвалини, весь світ здається принцу «нікчемним, плоским і тупим». Тінь батька закликає Гамлета до помсти: «Прощай, прощай і пам’ятай про мене!». Принц приголомшений. Повернення до минулого немає. Втрачені його колишні уявлення про життя і людей. «Порвалася днів єднальна нитка.
Як мені обривки її з’єднати?» – Вигукує він.
У легенді головне для Гамлета – борг кровної помсти. Але в трагедії Шекспіра принц не тільки прагне помститися за вбивство батька – він мріє змінити світ, де панують зрада і обман («розбещений століття»), в кращу сторону. Але він може тільки мріяти про це. Цей розлад між мрією і дійсністю змушує Гамлета метатися, бути незадоволеним собою. Він весь у сум’ятті, в шуканнях. Протягом всієї трагедії Гамлет – пристрасний, обурений викривач. Все ясніше принц бачить, що ті, кому він вірив і кого любив, вільно чи мимоволі опинилися в таборі ворогів: мати, Полоній, Лаерт, Офелія. Зрадниками стають і шкільні товариші – Гильденстерн і Розенкранц. Від цього йому стає ще болючіше. Гамлет страждає, йому здається, що весь світ – в’язниця, а його батьківщина Данія – похмуре підземелля.
Згадуючи про свою клятву, він дорікає себе в тому, що занадто зволікає з помстою. Але бажання діяти бореться з сумнівами. Крім помсти, його хвилюють глибокі проблеми століття, сенс життя:
«Бути чи не бути, ось в чому питання.
Змиритися під ударами долі
Чи треба чинити опір
І в смертній сутичці з цілим морем бід
Покінчити з ними разом. Померти. Забутися
І знати, що цим обриваєш ланцюг
Серцевих мук і тисячі поневірянь,
Властивих тілу».
Бути для Гамлета – значить мислити, вірити в людину і діяти у згоді зі своїми переконаннями і вірою. Але навколо торжествує зло, яке він поодинці не може перемогти. І Гамлет мучиться від внутрішнього розладу. Гамлета труять, як звіра. Маска безумства дає йому можливість говорити ворогам в обличчя правду. Адже божевільному це можна. Але принц розуміє і те, що словами ворогів не перемогти, що людина тільки тоді чогось варта, коли діє заради великої мети. Особиста ж помста не може бути такою метою.
У драмі Шекспіра Гамлет гине. Гине і Лаерт. Заколотий король, отруєна королева. В останні хвилини життя Гамлет просить свого друга Гораціо розповісти світові про його життя. Він думає про нащадків, про долю своєї країни.
Великий драматург звернув розв’язку своїй трагедії до майбутнього. Може, ті, хто прийде на зміну загиблим, будуть жити по-іншому: краще, чистіше, без лицемірства і обману. Недарма ж принц датський називав людину «вродою всесвіту, вінцем усього живого».
В романе М. Булгакова «Мастер и Маргарита» есть герой, который не назван по имени. Он сам и окружающие называют его Мастером. Слово это пишется с большой буквы, потому что необыкновенна сила таланта этого человека. Проявилась она в романе о Понтии Пилате и Иешуа. Его не называют по имени, видимо, потому, что он — олицетворение трагической судьбы художника в том мире, в который он приходит со своим романом.
Обратите внимание, что впервые мы встречаемся с Мастером в психиатрической больнице, которая в романе названа «домом скорби». Это продолжение страшного реального мира уже потому, что, принимая больных, здесь спрашивают в первую очередь, являются ли они членами профсоюза.
Жизнь Мастера, историка по образованию, была бесцветной. Однако была у него мечта — написать роман о Понтии Пилате, воплотить собственное видение истории, произошедшей две тысячи лет тому назад в древнем иудейском городе. Вскоре представилась возможность осуществить эту мечту — он выиграл сто тысяч рублей. Мастер весь отдался работе. Вместе с творчеством приходит к нему настоящая любовь — он встречает Маргариту. Именно Маргарита назвала его Мастером, торопила его, сулила ему славу.
Роман был дописан. «Ия вышел в жизнь, держа его в руках, и тогда моя жизнь кончилась!» Начинаются испытания: роман не принят к печати, удалось напечатать лишь часть, критика отозвалась на публикацию разгромными статьями. Мастер подвергается аресту, попадает в психиатрическую больницу. «Мой бедный окровавленный Мастер!» — говорит М. Булгаков в пьесе о Мольере. По М. Булгакову, «окровавленность», тяжелые испытания — гарантия подлинности судьбы художника. На фоне других писателей МАССОЛИТа Мастер выделяется именно своей подлинностью. М. Булгаков показывает, что у этих так называемых творческих людей совсем не творческие интересы. Они мечтают только о дачах («дач всего двадцать две, нас в МАССОЛИТе три тысячи»), о творческих отпусках (здесь все точно рассчитано: до двух недель — на рассказ-новеллу, до одного года — на роман), о том, чтобы вкусно и дешево поесть. Читатель имеет возможность понаблюдать, как проходит лишь один вечер в МАССОЛИТе, но вслед за автором готов воскликнуть: «Словом, ад... О боги, боги мои, яду мне, яду...» Но этого мало. Они творят в условиях несвободы, и это кажется им вполне нормальным. Темы произведений писателям навязывают, так же как и исполнение: недаром Берлиоз в начале романа отчитывает Бездомного, что он не сумел написать, как требовалось, заказанную ему религиозную поэму. Авторы эти (во всяком случае, многие из них, например Бездомный, Рюхин) прекрасно осознают, что таланта у них нет, они не верят в то, что пишут. Совсем иначе с произведением Мастера. Тему своего романа он выбирает свободно, но с этой свободой не так все Обратим внимание, что текст романа Мастера в булгаковском романе существует как бы помимо Мастера. Вначале мы узнаем этот текст из рассказа Воланда, затем из сна Бездомного и лишь в конце, когда мы знаем, что роман сожжен, — из восстановленной Боландом рукописи. Эта ситуация символична: «рукописи не горят», потому что подлинное художественное творчество существует не только на бумаге и даже не только в сознании художника. Оно существует объективно, как реальность, равноправная жизненной, и писатель ее не столько создает, сколько угадывает («Как я все угадал!» — говорит Мастер). Воланд, обращаясь к Мастеру, заметил: «Ваш роман вам принесет еще сюрпризы». Это произошло и с книгами самого М. Булгакова. Теперь русская литература XX века немыслима, непредставима без «Белой гвардии», «Собачьего сердца», «Мастера и Маргариты».
Объяснение:
