Снова настала осень в горах. Вместе с летом для Орозкула отходила пора гостеваний у чабанов и табунщиков — приходило время рассчитываться за подношения. Вдвоём с Момуном они тащили по горам два сосновых бревна, и оттого Орозкул был зол на весь свет. Ему бы в городе пристроиться, там умеют уважать человека. Культурные люди... И за то, что подарок получил, бревна потом таскать не приходится. А ведь в совхоз наведывается милиция, инспекция — ну как спросят, откуда лес и куда. При этой мысли в Орозкуле вскипела злоба ко всему и всем. Хотелось избить жену, да дом был далеко. Тут ещё этот дед увидел маралов и чуть не до слез дошёл, точно встретил братьев родных.И когда совсем близко было до кордона, окончательно повздорили со стариком: тот всё отпрашивался внука, пригулка этого, забрать из школы. До того дошло, что бросил в реке застрявшие бревна и ускакал за мальчишкой. Не даже, что Орозкул съездил его по голове пару раз — вырвался, сплюнул кровь и ушёл.
В образі головного героя Тараса Бульби автор втілив найкращі риси запорізького козака. Тарас — один з числа корінних полковників, людина досвідчена, загартована у битвах. Його поважають товариші по зброї за любов до Батьківщини, Мужність, вірність товариству, відданість справі захисту рідної землі від ворогів. Маючи двох синів, Бульба пишається ними, хоче бачити їх справжніми козаками, хоче показати їх — свою гордість — товаришам. Тому герой і знаходить справу, в якій би сини проявили себе з найкращого боку. У поході старший син Остап, завдяки мужності, кмітливості, вмінню володіти зброєю, стає курінним атаманом. Гордістю переповнене серце старого Тараса. Та, на жаль, молодший син, Андрій, зрадив рідну землю, зрадив товаришів. Горе зігнуло батька. Він, як справжній патріот і запорожець, вибирає любов до Вітчизни, а не любов до сина. Андрій гине від рук батька. Мужньо витримав Тарас, хоча серце розривалося, і сцену тортур, яким піддавали вороги старшого сина. Та помстився добре старий козак ляхам, випалюючи їхні села та міста. У кінці твору смерть чекає і на самого Тараса. Та він думає не про себе, а про те, як краще відступити його товаришам. Саме таких людей, як Тарас Бульба — мужніх, сміливих, вірних, відданих — поважали на Січі, про них складали пісні кобзарі. Такими людьми пишався наш народ, ними славилась Україна! Бойове товариство, побут і звичаї запорожців у повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» М. Гоголь — видатний письменник — присвятив опису яскравих сторінок українського козацтва повість «Тарас Бульба». Щодо опису побуту і звичаїв запорожців письменник намагався наслідувати дійсність. Все, що відбувалося на Січі, читач бачив очима Остапа та Андрія. Разом з ними милувався величезним козаком, який спав прямо посеред дороги, розкинувши вільно руки й ноги. Вражає читача, як і молодих козаків, сцена покарання вбивці. Життя козаків було дуже суворим, вони звикли до походів, не любили розкошувати. Найбільшу цінність для всіх становило бойове товариство. Вкарбовуються у пам’ять слова головного героя: «Немає зв’язку, святішого від товариства!», «поріднитися рідністю по душі може тільки людина». Великого значення надавали Тарас Бульба та його бойові побратими цьому поняттю — товариство. Все могли віддати, забути про власну користь, про рідних, а товариство не могли зрадити ніколи. Тому й перемагає їхній дух, тим вони й сильні. Такими героями й пишалася українська земля.
ГЕРАСИМ — центральный персонаж повести И.С.Тургенева «Муму» (1852), немой дворник самодурки-барыни, человек строгого и серьезного нрава, настоящий русский богатырь, огромного роста и необыкновенной физической силы. Судьба Г. не выдумана — основой сюжетной линии повести стала история дворника Андрея Немого, принадлежавшего матери Тургенева Варваре Петровне. Г., жившего в деревне, по капризу барыни привозят в город, где он попадает в атмосферу подхалимства и завистничества, которая царит среди крепостных в доме помещицы. На этом фоне разворачивается трогательная история его любви к прачке Татьяне: «Куда, бывало, она ни пойдет, он уж тут как тут, идет ей навстречу, улыбается, мычит, махает руками…» Но барыня из своих соображений отдает Татьяну за пьяницу башмачника Капитона, с чем Г. приходится смириться. Поэтому объяснима привязанность героя к им щенку: Муму оказалась единственным существом, которое на его ласку отвечало взаимностью. Давно спорят, почему Г. выполняет приказ барыни утопить Муму, а затем без разрешения уходит в деревню. В этом поступке усматривали ярко выраженный протест против крепостного права. Но тогда непонятны причины его неожиданной жестокости по отношению к любимому существу. Одна из вероятных разгадок — в трактовке, принадлежащей И.С.Аксакову, который считал Г. символом русского народа, его страшной силы и непостижимой кротости.
