Якби зустріти Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі) та запитати її: "Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?" Саме так я сприймаю творчість цієї мужньої жінки.
Про Лесю завжди говорили як про людину мужньої вдачі. А коли ми взагалі говоримо про мужність? Тільки тоді, коли її треба проявити. На мій погляд, Леся Українка всім своїм життям показала, що таке справжня мужність.
Ніжна, тендітна зовні, ця юна дівчинка ще з дитячих літ засвоювала уроки мужності з навколишньої дійсності, із тих розповідей, що доводилося чути від рідних і близьких, від селян, до яких Леся ставилася дуже приязно. І це згодом проявилося в її натхненних творах.
Особливо вражає мене драматичний твір "Бояриня", який лише недавно стали вивчати в курсі шкільної програми з української літератури. І не тому, що він написаний дуже талановито й майстерно, а колом тих проблем, які порушила поетеса у своєму творі. Чи не вперше в літературі того періоду письменниця торкнулася глибинних засад стосунків України й Росії, показала, яка величезна прірва розділяє ці народи під гнітом царизму. Коли зараз я чую, що всі ми — брати слов'яни, мене це дратує. Бо ми маємо якесь спільне мовне коріння, але не більше. Адже історичний шлях ми пройшли різний. Чому до цього часу ніхто не розмежовує поняття історичного шляху розвитку і процесу творення мови? Ці шляхи знов-таки були різні. Так, колись була Київська Русь, яка займала нинішню територію України, частково Росії і незначну територію нинішньої Білорусі, але ж далі шляхи розійшлися в історичному плані, а народи продовжували жити на своїх територіях, сповідуючи свою віру, дотримуючись своїх традицій. А традиції були не лише на рівні сім'ї, вони почали формуватися й на рівні державотворення. Власне, це ми й гаємо у творі "Бояриня" Лесі Українки.
