Історія нашої рідної землі має багато славетних сторінок, адже Україна колись була уособленням волі. Ще у ХІХ столітті люди українці пам’ятали, що їх предками були козаки, люди, які не визнавали жодної влади, що намагалися нав’язати їм силою. Вони самі обирали собі отаманів і гетьманів, самі вирішували, хто був достойний цього звання. Слава про козацькі походи розійшлася далеко за межі країни. Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко не міг спокійно гати за тим, як його земляки гнулися у панському ярмі. Своєю поемою «Іван Підкова» він намагався збудити свідомість українців і звернути увагу на ті часи, коли «В Україні запорожці вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю». У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими. Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана». Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.
Герой рассказа не верил, что земля круглая, а его друг, Степка, решил это доказать. Для этого они вместе с сестрой рассказчика, Лелей, и с собакой Степки - Тузиком, отправились в кругосветное путешествие. Они взяли тяжёлый мешок, в котором были тарелки, стаканы, вилки и ножи, волшебный фонарик, цветные карандаши, глиняный рукомойник и увеличительное стекло для зажигания костров, хлеб, сахар, два одеяла и подушка от тахты. Естественно, все это было тяжело тащить. Дети несли мешок по очереди, но в итоге главные герой свалился на него и раздавил всю посуду. Потом из мешка вытряхнули все ненужное, и его стало легче нести. Через 2 часа дети решили сделать привал. Они ели хлеб с сахаром. Сахар притянул осу и она ужалила главного героя в щёку. Оставшееся время до следующего привала рассказчик ныл от боли и хотел домой, как и его сестра. Когда стало темнеть, дети остановились и легли спать. Степка сказал:"Всякий раз, когда мы будем отдыхать или когда будем ложиться спать, я буду протягивать ноги в том направлении, в каком нам надо идти. Все великие путешественники так поступали и благодаря этому не сбивались со своего прямого пути.". Потом, уже утром, рассказчика разбудила сестра и предложила повернуть Степку ногами к дому, чтобы когда он проснулся, они пошли обратно. Ребята так и сделали. В итоге они вернулись домой. Родители в этот момент сходили с парохода, который прибыл в пристань Пески, что рядом с их домом. Когда они все узнали, но сначала хотели наказать детей розгами, но потом передумали. А Степку мама заперла в бане, вместе с Тузиком. На другой день мамаша его выпустила. И ребята с ним стали играть как ни в чём не бывало.
Рассказ начинается тем, что автор всетречает на поле, где все люди ждут прилете самолета (деревеснкий аэропорт), своего старого знакомого - Егора Тыркасова. Сначала автор не узнает Егора, потому что раньше тот был веселый, крупный, улыбающийся человек, известный охотник и балагур, а тут сидит худой, измученный человек с изуродованным лицом (его медведица "помяла"). Егор рассказал автору о своей жизни и своей горести - верном псе по имени Утопыш. Этого пса он так назвал, так как щенка он нашел в воде, хозяин его пытался утопить, а он цеплялся за жизнь и пытался выбраться на берег. Утопыш стал верным Егору, вырос сильным, ловким, крупным псом, настоящим "медвежатником" - это значит, что он Егору ходить на охоту на медведя. Десять медведей завалили они с Егором. Пес не раз его от смерти, сам ловил зайцев и лисиц, а однажды даже "отомстил" за унесенную овцу - убил волка. Это был действительно замечательный и верный пес. Но тут произошло несчастье - Егор поставил капкан на медведя и пошел домой, а утром, вместо того, чтобы проверить капкан, уехал в другую деревню за вином. Там он и остался на 2 дня. Когда приехал обратно (жена его привезла пьяного), понял, что Утопыша нет дома. Он побежал к капкану и увидел что Утопыш попал в капкан. Это было очень печально и жаль собаку, потому что она искала хозяина (так ка собаки думют всегда хорошо про людей и собака не могла себе представить, что хозяин уехал пьянствовать) и пошла его искать по следу. В капкане пес лежал не двигаясь, у него была переломана лапа. Егор думал, что пес будет зол на него, но Утопыш только лизал ему руки. Утопыш выздоровел, лапа зажила кое-как, но на охоту он уже был не ходок. Тогда Егор купил себе другого пса и тренировал его на белок и мелких зверей. Однажды, когда хозяин собирался на охоту, он позвал с собой нового пса, а Утопыш должен был остаться во дворе. Утопыш был очень задет и накинулся на пса и загрыз его. Егор рассердился и пнул Утопыша. После этого пес две недели ничего не ел и умер. Егор с тех пор не завел собаки и не охотился больше никогда. Они с женой продали дом и теперь он жил в районе и устроился на рыбзавод, только вот тоска его никак не проходила. Ему все время мерещился вой Утопыша. Он понимал, как обидел его, как задел его гордость. Пес умер не от того, что его пнули, а от обиды - хозяин мало того, что его изуродовал (он попал в капкан), потом взял другую собаку, да еще и пнул его. Этого собачья гордость не перенесла.
Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко не міг спокійно гати за тим, як його земляки гнулися у панському ярмі. Своєю поемою «Іван Підкова» він намагався збудити свідомість українців і звернути увагу на ті часи, коли
«В Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю».
У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.