Оповідання починається з опису прекрасного літнього ранку. Ранок – символ нових надій, пробудження і переродження людської душі. В озері, яке є символом джерела життя, очищення, початку і кінця всього сущого на землі, квітнуть священні квіти лотоси – символи духовної чистоти і святості. Берегом озера знічев”я походжає Будда – божество, символ добра, гармонії, моральний ідеал людини. Будда випадково заглядає в глибину озера, де можна побачити пекло, і його погляд падає на грішника Кандата, який покараний за страшні злочини, які він вчинив за життя. Будда ніби переглядає гріхи Кандати і раптом серед них бачить один-єдиний добрий вчинок: колись Кандата в павучка і не наступив на нього. Цього для Будди було досить, щоб дати злочинцю шанс, адже павук – символ зв”язку між світами, між простором і часом, символ найвищої мудрості, він пряде нитку життя.
Будда бере тоненьку павутинку, символ тієї нитки долі, один кінець якої знаходиться у руках долі, і опускає її в озеро. І цією павутинкою, ниточкою між раєм і пеклом, злодій міг би вибратись назовні, врятуватися від пекельних мук, але не судилося… Його власна сутність, тобто, відсутність співчуття до ближніх, до інших нещасних, не дозволила врятуватися самому та й врятувати інших. Кандата знов і вже назавжди упав у море крові, а Будда у печалі пішов собі геть.
Оповідання починається з опису прекрасного літнього ранку. Ранок в японській традиції – символ нових надій, пробудження і переродження людської душі. В озері, яке є символом джерела життя, очищення, початку і кінця всього сущого на землі, квітнуть священні квіти лотоси – символи духовної чистоти і святості. Берегом озера знічев”я походжає Будда – божество, символ добра, гармонії, моральний ідеал людини. Будда випадково заглядає в глибину озера, де можна побачити пекло, і його погляд падає на грішника Кандата, який покараний за страшні злочини, які він вчинив за життя. Будда ніби переглядає гріхи Кандати і раптом серед них бачить один-єдиний добрий вчинок: колись Кандата в павучка і не наступив на нього. Цього для Будди було досить, щоб дати злочинцю шанс, адже павук – символ зв”язку між світами, між простором і часом, символ найвищої мудрості, він пряде нитку життя.
Будда бере тоненьку павутинку, символ тієї нитки долі, один кінець якої знаходиться у руках долі, і опускає її в озеро. І цією павутинкою, ниточкою між раєм і пеклом, злодій міг би вибратись назовні, врятуватися від пекельних мук, але не судилося… Його власна сутність, тобто, відсутність співчуття до ближніх, до інших нещасних, не дозволила врятуватися самому та й врятувати інших. Кандата знов і вже назавжди упав у море крові, а Будда у печалі пішов собі геть.
Образ Татьяны Лариной - это образ идеальный и, вместе из тем, живой, реалистический образ русской женщины. Татьяна - нежная, тонкая, благородная, мила, естественная натура.
Это любимый образ Пушкина. Он это подчеркивает: «прелестным пальчиком писала», «моя душа», «Татьяна, милая Татьяна».
Ні холодный отказ Онегина, ни время не смогли убить чувства Татьяны, так как она воспитанная была на народном восприятии природы, в трудные и радостные минуты ее душа родственная с природой, даже пейзажные картины Пушкина дает через восприятие Татьяны: «Татьяна, русская душою, любила русскую зиму». Зима для нее - сказки, ворожение, «преданья милой старины». Этим Пушкина подчеркивает народности героини. О ее мечтах, снах автор говорит серьезно и в тот же время растроганно. Он любит Татьяну, это единый образ в романе, о котором Пушкина не говорит с иронией. Автор подчеркивает в героине не только на пламенные чувства, но и умение сдержаться (встреча с Онегиным).
Она духовно богатая натура. Чтобы лучше знать того, кого любит, она идет к нему в дом, знакомится с его библиотекой. Понимает, чему Онегин ей отказал: «Не может вон мнет счастья дать». Через три года, когда она стала княгиней, мы видим, что Татьяна не изменилась внутренне, она та самая Татьяна. Ее характер, ее отношение к жизни не изменились, но она много пережила и многое поняла. В последней сцене романа перед нами Татьяна, взволнованная, искренняя, верная своим моральным принципам. В этой сцене она более сильная за Онегина. Прощаясь с ней, Пушкина называет ее «милый идеал».