Перш за все, модернізм відзначився увагою до естетичних цінностей, а не до суспільних потреб, обстоюванням справжньої свободи творчості, орієнтацією на кращі зразки європейської літератури. Крім того, кожна стильова модерністська течія на українському ґрунті була відмінною від аналогічної в європейській літературі.
Так, творчість М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Косинки позначена рисами імпресіонізму, проте письменники, змальовуючи події, «пропускають» їх не через власне «я», як це було у літературі західній, а через душі дійових осіб.
Українські футуристи, на відміну від італійських, не оспівували війн, але заперечували літературну класику й мистецтво взагалі. Основоположник українського футуризму М. Семенко, наприклад, стверджував, що для нього не існує авторитетів, традицій, він «сам собі предок». Проте М. Семенко чимало зробив для оновлення українського віршування.
Символізм в українській літературі, представлений творами О. Олеся, М. Філянського, Г. Чупринки, П. Тичини, Д. Загула та інших, хоч і розвивався під впливом символізму в літературі російській, був позбавлений містики, притаманної останній. Натомість у творах українських поетів-символістів — музичність, широка кольорова гама, сила звукового образу. Захоплені національною ідеєю, вони створюють відповідну систему образів-символів: пустеля — Україна, самотня сосна як уособлення рідного народу в ліриці О. Олеся, вітер у П. Тичини символізує революційні та національно-визвольні сподівання народу.
Особливості модернізму, порівняно з іншими течіями:
Объяснение:
Поява модернізму не була випадковою. Варто зазначити, що у філософії початку XX століття стали переважати песимізм, ірраціоналізм та індивідуалізм. Традиції художньої культури, побудовані на класичних зразках реалізму, коли дія відбувається в певний час, в конкретному місці, а сюжет твору є стрижнем, навколо якого обертаються всі герої і події, були зруйновані.
Новий погляд на світ, як завжди, встановили вчені. Цього разу це були філософи і психологи. Так, французький філософ, викладач університету А. Бергсон доводив, що людина може осягнути природу явищ, «життєвий порив», якщо звернеться не до розуму, а до інтуїції. Тобто для розуміння особливостей художньої творчості і пізнання більше значення мала інтуїція, а не інтелект.
Княгиня Екатерина Ивановна Трубецка
Дочь французского эмигранта, члена Главного правления училищ, позднее — управляющего 3-й экспедицией особой канцелярии Министерства иностранных дел Ивана Степановича Лаваля и Александры Григорьевны Лаваль (урождённой Козицкой) — наследницы капиталов И. С. Мясникова, хозяйки известного петербургского салона. Екатерина и её сестры ни в чём не нуждались и не ведали отказа. Сёстры были прекрасно образованы и подолгу жили с родителями в Европе.
По отзывам современников, Екатерина Лаваль не была красавицей — невысокая, полноватая, зато обаятельная, веселая резвушка с прекрасным голосом. В Париже в 1819 году Екатерина Лаваль познакомилась с князем Сергеем Петровичем Трубецким, а 16 (28) мая 1820 года вышла за него замуж. Трубецкой был на десять лет её старше и считался завидным женихом: знатен, богат, умён, образован войну с Наполеоном и дослужился до полковника. Карьера его ещё не была закончена, и Екатерина имела шансы стать генеральшей. Блестящий брак был омрачён отсутствием детей.
Спустя пять лет после свадьбы вдруг выяснилось, что Сергей Трубецкой вместе с друзьями готовил восстание.
Екатерине Ивановне Трубецкой первой из 19 героических жён декабристов удалось получить разрешение выехать в Сибирь. Для того, чтобы уехать за мужьями женщины лишались дворянских титулов и состояния, превращались в жен ссыльнокаторжных, должны были оставить рожденных детей, а будущие дети, которые появятся в ссылке, стали бы приписными заводскими крестьянами. Она добралась до Иркутска в начале сентября 1826 года. Там ей пришлось остаться на 5 месяцев. Губернатор Иркутска Цейдлер получил директиву вернуть Екатерину Ивановну обратно. Он её очень долго уговаривал возвратиться, рассказывал о чрезвычайно трудной и длинной дороге на каторгу - "верст до восьмисот", "опасная езда", суровом климате тех мест. Призывал к ее гордости, ее самолюбию, говорил, что муж не думал о ней, когда согласился на участие в восстании. На это княгиня Трубецкая отвечала, что "я не жалкая раба", муж забыл меня не ради другой женщины, "к родине любовь соперница моя", "ему ...простила я". Последним аргументом губернатора было то, что княгиня должна пойти по этапу вместе с другими каторжниками. Княгиня мужественно и твердо согласилась принять всё.