Смотри ОК! Про створення цієї військової групи був даний наказ[1] по сотні № 1 «Сіроманці», зачитаний на горі Чорна Сигла — першому постою сотні карпатського краю. 25 осіб, з яких почала формуватися сотня, були старшинами та підстаршинами, які пройшли відповідний військовий вишкіл і побували в бойових сутичках.
У серпні 1943 року вся сотня, яка перебувала на горі Магурі, де пройшла військове навчання. На той час командирами «Сіроманців» були: сотенний Карпенко Дмитро — «Яструб», сотенний військовик «Коц», сотенний начальник штабу «Джулик», булавний «Ворон», бунчужний «Красний», сотенні чотові «Льонський», «Окунь».
У жовтні 1943 року сотня «Сіроманців» була скерована на північно-західні терени Галичини для боротьби з польськими загонами АК. Перший бій з німцями відбувся восени, біля села Болехів у 1943 році.
Для зимівлі на пару місяців у 1943-44 роках відділ зупинився на Рогатинщині, недалеко сіл Дичок, Яглуша, Мелни та Виспи. Табір розташувався на безліссі, яке називалося «Золота поляна». У другій половині вересня 1944 року згідно ухвали керівництва УПА, сотня «Сіроманців» реформувалася в курінь під назвою «Верховинці», а сотенний «Яструб» перебирав псевдо «Лютий». Він ставав курінним, а до куреня увійшли сотні; «Сіроманці», «Бурлаки», «Полтавці».
Начальник штабу «Джулик» отримав псевдо «Зеник», а сам курінь «Верховинців» увійшов до складу Воєнної округи «Лисоня» В той час курінний «Лютий» в Стратинському лісі зустрічався з курінним «Різуном» — Василь Андрусяк.
Далі ранньою весною був вимарш, черговий бій з німцями в районі містечка Нових Стрілищ[2]. Наступний перехід «Сіроманці» подолали до Радехівщини, Сокальщини (села Яструбині), дальше Белз і Равщина та інші села, що межували з лінією Керзона. В цих місцях зустрілося два легендарних командири куренів Української Повстанської Армії -«Яструб» та «Ем».Ця дружба незабаром проявилася у спільних боях із німцями.
Наприкінці вересня 1944 року почалися холодні дощі і тоді зустрілися дві бойові сили на Перемишлянщині, біля монастиря Унівська лавра. З боку УПА бій прийняв курінь «Сіроманців» та сотня «Коса», совети застосували важку зброю, включно з танками та розвідувальними літаками. У цьому бою, „Сіроманці" відбили 22 атаки бриґади, бо кожного разу розстрільна наступаючих большевиків заломлювалась і большевики кидались до втечі, як тільки починали грати повстанські кулемети[3]. Після дводенної масакри ( 30 вересня - 1 жовтня) відділ УПА щасливо відійшов, але на полі бою залишилося з обидвох сторін багато вояків.
"Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції.В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах", — згадує Б. Допіра. "І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: "Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч". Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка".[4]
Про бій біля села Унів згадано у передріздвяному привітанні Головного командування УПА Романа Шухевича, нарівні з Гурбами[5].
28 квітня 1945 року сотня була розчленована на чоти й у такому складі пробула ціле літо.
Творчество С. А. Есенина занимает важнейшее место в литературе XX века. Русский поэт, выходец из крестьянской семьи, стал продолжателем дела Пушкина и Гоголя, Толстого и Чехова. Есенину удалось еще больше "раздвинуть границы" народного языка. А его сакраментальная любовь к родному краю определила своеобразие лирики.
Главной темой лирики Есенина всегда является Родина, любовь к родной земле. Поэт сам так характеризует свои стихи: “Моя лирика жива одной большой любовью, любовью к родине. Чувство родины — основное в моем творчестве”. О чем бы не пел Есенин, его чувства и эмоции всегда отражались через восприятие Родины.
До революции у С. А. Есенина вышел сборник стихотворений "Радуница", в котором он размышляет о Руси, о ее пути, о любви и о назначении поэта. Но все философские во неизменно отражаются через описание родного края:
Гой ты, Русь, моя родная,
Хаты - в ризах образа...
Не видать конца и края -
Только синь сосёт глаза.
Он воспевает "озерную синь", "голубые дали", "белые веки Луны", "желтые поводья месяца". Вообще, цветовые эпитеты – это еще одна характерная черта есенинской лирики. Через краски поэт умеет передать тон и настроение.
Например,
Чёрная, потом пропахшая выть!
Как мне тебя не ласкать, не любить?
Черный – цвет грусти и печали, а у Есенина он заиграл новыми оттенками. Черный – как цвет плодородной земли. И как же не любить эту землю, которая кормит!
Любовь к Родине у поэта безразмерна, она определяет главные мотивы поведения. Например, Есенин пишет:
А месяц будет плыть и плыть,
Роняя весла по озерам...
И Русь все также будет жить,
Плясать и плакать у забора.
Стихотворение было написано в 1916 году. В воздухе уже витал дух революции. И Есенин воспримет революцию с радостью, с облегчением. Но поэт ошибся. Он думал, что революция принесет облегчение деревне, наступит этакий "мужицкий рай". А получилось совсем не так. Это непонимание идей революции сделало его чужим в родной стране. Тогда и появляются в лирике Есенина мотив грусти, обреченности, который станет основным для его поздней лирики
У серпні 1943 року вся сотня, яка перебувала на горі Магурі, де пройшла військове навчання. На той час командирами «Сіроманців» були: сотенний Карпенко Дмитро — «Яструб», сотенний військовик «Коц», сотенний начальник штабу «Джулик», булавний «Ворон», бунчужний «Красний», сотенні чотові «Льонський», «Окунь».
У жовтні 1943 року сотня «Сіроманців» була скерована на північно-західні терени Галичини для боротьби з польськими загонами АК. Перший бій з німцями відбувся восени, біля села Болехів у 1943 році.
Для зимівлі на пару місяців у 1943-44 роках відділ зупинився на Рогатинщині, недалеко сіл Дичок, Яглуша, Мелни та Виспи. Табір розташувався на безліссі, яке називалося «Золота поляна». У другій половині вересня 1944 року згідно ухвали керівництва УПА, сотня «Сіроманців» реформувалася в курінь під назвою «Верховинці», а сотенний «Яструб» перебирав псевдо «Лютий». Він ставав курінним, а до куреня увійшли сотні; «Сіроманці», «Бурлаки», «Полтавці».
Начальник штабу «Джулик» отримав псевдо «Зеник», а сам курінь «Верховинців» увійшов до складу Воєнної округи «Лисоня» В той час курінний «Лютий» в Стратинському лісі зустрічався з курінним «Різуном» — Василь Андрусяк.
Далі ранньою весною був вимарш, черговий бій з німцями в районі містечка Нових Стрілищ[2]. Наступний перехід «Сіроманці» подолали до Радехівщини, Сокальщини (села Яструбині), дальше Белз і Равщина та інші села, що межували з лінією Керзона. В цих місцях зустрілося два легендарних командири куренів Української Повстанської Армії -«Яструб» та «Ем».Ця дружба незабаром проявилася у спільних боях із німцями.
Наприкінці вересня 1944 року почалися холодні дощі і тоді зустрілися дві бойові сили на Перемишлянщині, біля монастиря Унівська лавра. З боку УПА бій прийняв курінь «Сіроманців» та сотня «Коса», совети застосували важку зброю, включно з танками та розвідувальними літаками. У цьому бою, „Сіроманці" відбили 22 атаки бриґади, бо кожного разу розстрільна наступаючих большевиків заломлювалась і большевики кидались до втечі, як тільки починали грати повстанські кулемети[3]. Після дводенної масакри ( 30 вересня - 1 жовтня) відділ УПА щасливо відійшов, але на полі бою залишилося з обидвох сторін багато вояків.
"Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції.В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах", — згадує Б. Допіра. "І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: "Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч". Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка".[4]
Про бій біля села Унів згадано у передріздвяному привітанні Головного командування УПА Романа Шухевича, нарівні з Гурбами[5].
28 квітня 1945 року сотня була розчленована на чоти й у такому складі пробула ціле літо.