Я ознайомився з даною темою твору та відразу зробив свої висновки. Скаржитися на долю, звичайно, можна. Це у нашому суспільстві ніхто не забороняє – адже людина вільна проявляти себе, як схоче. Але такого не варто робити. Ось моя думка. І я ладен навести кілька аргументів на її захист.
Во-перше, допоки людина сидить на одному місці та скаржиться на свою долю, в її житті не відбувається ніяких змін на краще. Тобто, її доля аж ніяк не стає кращою. Навкруги такої людини бігають рідні та друзі, знайомі та просто співчутливі люди. Вони намагаються до дають поради, метушаться, жаліють. Так минають роки, а людина все одно сидить верхи на одному тому ж стільці та скаржиться.
Щоб змінити життя на краще, потрібно щось для цього зробити. В світовій літературі на це існує добра казка-приклад «Лиха доля». Там дівчина мала лиху долю в образі гидкої старушенції. Але, коли дівчина полюбила свою долю, викупала її, розчесала та вдягнула в нове плаття, доля подобрішала та стала тепліше ставитися до підопічної.
По-друге, на долю не варто скаржитися просто тому, що це заняття – говоріння зайвих слів. Я часто гав, що скаргами захоплюються не ті люди, в кого справжні проблеми, велике горе. Не ті, кого застала лиха година. Скаржаться ті, в кого справи йдуть так-сяк, посередньо. А от люди, в кого доля насправді лиха, не витрачають часу на пусті балачки та скарги. Вони прохають про до рятують ситуацію. Для них цінна кожна хвилина.
У поемі Тараса Шевченка «Наймичка» головна героїня Ганна мала складну долю. Але вона жодного разу не поскаржилася на неї. Все життя вона дарувала добро та любов іншим.
Доля справді знаходиться у наших власних руках - це підтверджується тим, що ми самі можемо її змінювати.
В этом стихотворении дан динамичный, соответствующий настроению лирического героя образ природы. Образы природы вначале стихотворения очень подвижны: блестящие белые облака пробегают по голубому небу, внизу бежит река. Образ лирического героя, наоборот, статичен, неподвижен, его настроение - задумчиво и созерцательно. Мир ему видится жалким, а люди - ничтожными и слабыми. Он ропщет на судьбу, мечтает о любви, о единственном слове любви - ведь тогда мир вокруг него снова озарился бы яркими красками. Этот мотив очень характерен для творчества М.Ю.Лермонтова, также характерны образы облаков, бегущей реки, одинокого грустного странника.
Художественные приемы выразительности в этом стихотворении поэт применил такие:
Эпитеты: осенним солнцем, пришелец молодой, бледный лик, поблекнувшие листья, в однообразном северном краю.
Олицетворение: пробегают облака, река бежит, природа презирает их.
Инверсия: Холм крутой осенним солнцем озарен; бледный лик меняет часто цвет.
Сравнение: Мир как сад.
Лексический повтор: Чтобы никто, никто не смел сказать.
Риторические вопросы и восклицания: Чего он ищет здесь? — спокойствия? — о нет!
Прямая речь: «О! когда б одно люблю
Из уст прекрасной мог подслушать я,
Тогда бы люди, даже жизнь моя
В однообразном северном краю,
Все б в новый блеск оделось!»
Метафоры: Мир ... цветет — надев могильный свой наряд.
Фразеологизм: у груди своей она змею согрела.
Подробнее - на -
Объяснение: