Поговарите с родителями бабушками и т д и постарайтесь узнать нужна ли им в работе в жизни можно ли стать хорошим специальстом не зная . как можно быстрее! : с
Сказ - вид литературно-художественного повествования, построенного как рассказ лица, позиция и речевая манера которого отличны от точки зрения и стиля самого автора. Столкновение и взаимодействие этих смысловых и речевых позиций лежит в основе художественного эффекта сказа”. Сказ подразумевает повествование от первого лица, причем речь сказителя должна быть мерной, напевной, выдержанной в характерной для данного человека манере.
Рассказчика, как такового, “Левше” нет, но по остальным пунктам произведение вполне может быть названо сказом. “Выговор автора создает впечатление, что рассказ ведет какой-то деревенский житель, простой, но в то же время (судя по рассуждениям) образованный и мудрый. Со сказками “Левшу” роднит подтекст, ведь часто в них присутствует ненавязчивая, часто добродушно-снисходительная насмешка над “власть имущими”.
“Левша” является произведением, в котором Лесков, непревзойдённый мастер сказа, мастерски выделил основные черты русского национального характера и показал их на примере своих героев, в особенности Левши. Автор, чтобы сделать это, использует различные языковые средства выразительности, такие как использование “народных” словечек (“нимфозория” – инфузория, “укушетка” – кушетка и т. д) . Это придаёт “Левше” особый “шарм”.
На сторінках роману „Айвенго” триває вічна боротьба добра і зла, справедливості й підступності. Людському і суспільному злу В. Скотт протиставляє вічні цінності. Письменник з великою майстерністю викриває вади й недоліки людей, але при цьому він завжди залишається об’єктивним, помічаючи в людині як добре, так і погане. Айвенго — ідеальний лицар. Пряме і переносне значення слова лицар збігаються, коли йдеться про нього. Створюючи образ Айвенго, Вальтер Скотт нагадує своїм співвітчизникам про поняття, найважливіші для благородної людини: чесність, справедливість, любов до вітчизни, вірність прекрасній дамі. В образі Айвенго втілено ті риси, які письменник хотів би бачити і у сучасних йому аристократах. Зовсім інший Бріан де Буагільбер. З’являється як сувора, тверда людина. Видно його відношення до церкви, його віра. Незважаючи на свій титул священної особи він досить вульгарно говорить про саксонську принцесу Ровену, зовсім не як духовна особа. І ми бачимо його не як позитивного персонажа. Гордий та самовпевнений, він терпить нищівний удар по самолюбству. Далі він, можливо з причини втрати авторитету, вдаряється в усі тяжкі. Він бере в полон Ревекку і просто губить голову. Він закохується в Ревеку, видна його внутрішня боротьба. Він готовий відмовитися від свого титулу, імені, він готовий кинути себе, знеславити заради своєї пристрасті. В його душі йде запекла боротьба. Ось коли перед нами постає він справжній! Пристрасна натура, сильний дух... Але його душа вже знівечена постійною жорстокістю і насильством. Айвенго і Бріан де Буагільбер – сміливі воїни, але у творі вони протиставлені один одному. Вони суперники й вороги, які уособлюють дві різні моральні позиції.
