u
Пошаговое объяснение:
Львів (МФА: [ˈʎʋiu̯] ( прослухати)) — місто обласного значення в Україні, адміністративний центр Львівської області, національно-культурний та освітньо-науковий осередок країни, великий промисловий центр і транспортний вузол, вважається столицею Галичини та центром Західної України. За кількістю населення — сьоме місто країни (станом на 1 січня 2020 року у Львові проживали 724 314 осіб[1]). Центр Львівської агломерації з населенням понад 1 млн осіб.[джерело?]
Львів було засновано королем Данилом приблизно у 1231—1235 роках (перша згадка від 1256 року). Близько 1272 року місто стало столицею Королівства Русі (Галицько-Волинського князівства). Невдовзі після смерті князя Юрія II Львів на понад чотири століття опинився під владою Королівства Польського. 1356 року місто отримало Маґдебурзьке право; в добу Середньовіччя Львів був важливим торговельним центром. За австрійського панування місто стало осередком українського та польського національно-визвольних рухів. Після розпаду Австро-Угорщини восени 1918 року Львів деякий час був столицею Західноукраїнської Народної Республіки, але після українсько-польської битви за місто в листопаді 1918 перейшов до Польщі, що в 1922-23 було визнано міжнародними пактами та угодами. Під час Другої світової війни місто захопив Радянський Союз, а згодом — Німеччина. Після війни було юридично закріплено ялтинську угоду 1945, за якою Східна Галичина і зокрема Львів лишався у складі Української РСР. 1946 року між Польщею та УРСР відбувся обмін населення, який разом із наслідками війни суттєво вплинув на населення Львова. Після 1991 року Львів у складі України.
Історичний центр Львова занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. У місті розташована найбільша кількість пам'яток архітектури в Україні[2]. У 2009 році Львову надано звання Культурної столиці України[3]. Місто періодично посідає чільні місця в рейтингах туристичної та інвестиційної привабливості[4][5][6].
Эйнгард (Еinhard), Эгингард (Eginhard) (около 770, Майнгау, Франкония — 14 марта 840, Зелингенштадт, Франкония), средневековый германский писатель, историк, один из представителей «Каролингского возрождения».
Родился в восточной части Франкского государства, в зарейнской Германии, в семье благородного происхождения. Получил образование в Фульдском монастыре, где впоследствии и работал. Позже, как юноша исключительно одаренный, был отправлен ко двору Карла Великого для пополнения знаний. При дворе посещал придворную школу семи свободных наук, затем вошел в «Палатинскую академию» и вскоре был принят в круг друзей императора, душой которого он вскоре сделался.
Из литературных произведений Эйнгарда известно несколько сочинений религиозного характера и более 60-ти писем. Главным трудом Эйнгарда является биография Карла Великого. Это сочинение написано по образцу биографий Светония Транквилла: у Светония заимствован план, расположение материала, стиль изложения и общая концепция. Работа Эйнгарда скорее не жизнеописание, а характеристика, сделанная с большой любовью и литературным мастерством. Книга является ценным историческим памятником, освещающим личность и деяния великого человека. Это произведение Эйнгарда было очень популярно в Средние века, часто цитировалось во многих средневековых сочинениях и дошло до нас во множестве списков 9—15 веков.
Эйнгард был не только писателем, но и архитектором, руководил постройкой императорского дворца в Ахене и одно время был старшим придворным архитектором. В 806 император отправил его послом к папе, чтобы выхлопотать одобрение предложенного Карпом Великим раздела империи между своими сыновьями. Людовик Благочестивый, который по совету Эйнгарда был коронован еще при жизни отца, также ценил его и подарил большое поместье на Майне, где Эйнгард основал монастырь и устроил свое постоянное местопребывание.