Минимальной программой является название сочинения, указывающее на какое-либо явление действительности либо на произведение литературы или визуального искусства, с которым данное музыкальное произведение ассоциативно связывается. Возможны, однако, и более развёрнутые программы: например, Антонио Вивальди каждому из четырёх концертов для скрипки с оркестром «Времена года» предпослал посвящённый этому же времени года сонет.
Музыковеды различают несколько типов программ: обобщённый (внесюжетный) — таковы, например, «Пасторальная симфония» Л. Бетховена, «Итальянская» и «Шотландская» симфонии Ф. Мендельсона, «Рейнская» Р. Шумана или «Сады под дождём» К. Дебюсси; обобщённо-сюжетный тип — например, «Ромео и Джульетта» П. Чайковского; повествовательно-картинный, как, например, «Садко» Н. Римского-Корсакова; и, наконец, последовательно-сюжетный, отличающийся большей сюжетной конкретизацией, — таковы «Фантастическая симфония» и «Ромео и Джульетта» Г. Берлиоза, симфония «Манфред» П. Чайковского, «Дон Кихот» Р. Штрауса[2][3].
ответ:У XVI столітті слово «симфонія» використовувалось у назвах збірок мотетів та іншої духовної — церковної або паралітургічної — музики, стосувалось воно і вокального багатоголосся. Приклад такого застосування — збірка знаменитого нотовидавця Ґеорґа Рау[de] «Симфонії приємні, а до того ж короткі» (Symphoniae iucundae atque adeo breves; 1538), яка містить 52 чотириголосні мотети відомих композиторів XV—XVI століть. На рубежі XVI та XVII століть слово «симфонія» трапляється в назвах вокально-інструментальних композицій, наприклад «Священні симфонії» Дж. Ґабріелі (Sacrae symphoniae, 1597, і Symphoniae sacrae, 1615) та Генріха Шютца (Symphoniae Sacrae, 1629, 1647, 1650), а також у назвах інструментальних творів, як-от «Музичні симфонії» Лодовіко Ґроссі да Віадана[it] (Sinfonie musicali, 1610).
У XVI столітті ще не було чіткого розмежування між термінами «соната», «симфонія» та «концерт», і якщо, наприклад, Джованні Ґабрієлі наприкінці XVI століття називав «симфонією» співзвуччя голосів та інструментів, то Адріано Банк'єрі та Саломоне Россі[en] на початку XVII століття застосовували це поняття вже до спільного звучання інструментів без голосів.
Із моменту народження опери, в самому кінці XVI століття, в ній завжди були присутні інструментальні епізоди: вступи до кожного акту, звукозобразні картини, розгорнуті танцювальні інтермедії — будь-який такий епізод іменувався «симфонією». З часом інструментальні епізоди, винесені за рамки вистави, перетворились у відносно розвинений і завершений твір, що передує дії , — увертюру. У XVII столітті назва «симфонія» поступово закріпилась за оркестровими вступами (увертюрами) або інтермедіями в інструментальних і вокально-інструментальних творах — у сюїтах, кантатах і операх.
Объяснение:
