У наш час існує два типи нотаріальних систем, де форми організації нотаріату є різними залежно від того, яку роль і значення у сфері реалізації прав визнає за нотаріатом та чи інша держава.
Першу групу складають нотаріальні органи англосаксонських країн (Велика Британія, США тощо), до компетенції яких входить лише посвідчення документів і підписів. Наприклад, в англійських судах посвідчений нотаріусом документ не має повної юридичної сили доказу і потребує перевірки фактів, викладених в угоді. Система англосаксонського типу характеризується тим, що кодифіковані закони тут нечисленні, джерелами правових норм є переважно традиції та прецеденти, утворені юридичною практикою. З метою забезпечення основного принципу цивільного обігу — свободи угод — передбачена можливість користуватися будь-якими доказами. Сторони, що укладають контракт, перебувають «віч-на-віч» і, навіть передбачаючи заздалегідь можливі конфлікти з приводу виконання такої угоди, покладаються на суд, який повинен буде вирішити спір, що виникне.
Другу групу складають нотаріальні органи країн латинського, так званого писаного права, де з метою скорочення чисельності справ, що розглядаються судами, визнається особлива важливість письмових доказів, у яких фіксуються юридичні умови укладення різних правочинів. Щоб забезпечити превентивний захист прав окремих осіб і юридичної сили контрактів, що укладаються, в цих країнах уповноважують (призначають і контролюють) кваліфікованих професіоналів посвідчувати достовірність вчинюваних юридичних дій з тим, щоб гарантувати ефективність різних прав. При цьому мається на увазі, що вирішення конфліктів, що виникають у подальшому, за до судових органів має бути виключенням, оскільки при укладенні угоди створюються всі умови для її подальшої реалізації згідно із законом та інтересами сторін.
Государство обладает монополией на правотворческую деятельность. Только оно издает законы и подзаконные акты, которые общеобязательны для исполнения всеми членами общества и обеспечены принудительной силой государственного аппарата. Государство обладает монополией на легальное и легитимное применение силы, физическое принуждение. Легальность власти — это юридическое признание права государства на применение принуждения. При этом государство применяет в первую очередь так называемое «легализованное принуждение», т. е. предусмотренные законом принудительные меры в целях наказания или предотвращения нарушений со стороны отдельных лиц, групп или организаций. Принуждение может быть и нелегализованным, связанным, к примеру, с предотвращением государственного переворота. Тогда используются не только правоохранительные органы, но и вооруженные силы государства. Если такое принуждение обусловлено общественной целесообразностью и применяется в интересах общества, то оно может быть легитимировано, т. е. оправдано в глазах общественного мнения. Легитимность государственной власти связана с одобрением власти в силу ее привлекательности, авторитета и соответствия представлениям большинства граждан о справедливой и правомерной власти. В результате население, признавшее данную власть, обязано подчиняться ее решениям. Государство тесно связано с правом. Оно охраняет и регулирует жизнь общества на основе права. Государство — единственная организация, которая располагает правоохранительными органами (суд, прокуратура, милиция, спецслужбы и т. д.), призванными проводить требования правовых норм в жизнь, стоять на страже законности и правопорядка.
Поняття правопорушення. Види правопорушень.
Объяснение: