каждому человеку свойственно делать ошибки. многие вопросом: всегда ли следует признавать свои ошибки? думаю, необходимо, поскольку умение это делать – большое достоинство. причем надо не просто констатировать факт, но и исправлять оплошности.
далеко не каждый способен признавать и исправлять ошибки. в народе говорят, что лишь смелые и сильные духом готовы признать все свои ошибки.
подтверждение этой точки зрения можно найти на страницах художественной .
ф.м.достоевский в романе «преступление и наказание» подводит читателя к мысли о необходимости осознания и исправления ошибок. бывший студент раскольников, убивший старуху-процентщицу и ее сестру, в конце концов сознается в злодеянии. но, несмотря на угрызения совести, он в полной мере не понимает трагизма совершенного, не желает сознаться самому себе в ошибочности теории о делении людей на «право имеющих» и «тварей дрожащих». ему лишь жаль, что он слаб – и не может отнести себя к типу сильных. только на каторге в сибири измаявшийся душой раскольников глубоко раскаивается и становится на трудный путь покаяния. данный пример показывает, что признающий ошибки человек способен меняться, достоин прощения и сострадания.
другой пример показывает м.ю.лермонтов в «герое нашего времени». печорин совершает целую череду ошибок из-за разочарованности в светском обществе. он молод, умен, рассудителен, но не готов признавать неправоту. но это лишь на первый взгляд, поскольку записи в дневнике героя говорят об обратном. офицер осознает собственные прегрешения, но абсолютно не стремится исправить их. приобретенный опыт не учит печорина, поэтому постепенно он становится несчастным, неудовлетворенным жизнью. из трагедии лермонтовского героя можно сделать вывод: признание ошибок должно вести к их исправлению.
обобщая вышеизложенное, хочется сказать, что нам следует признавать каждую ошибку, исправлять ее последствия. чем больше человек извлекает опыта из собственных промахов, тем большего уважения заслуживает. не стоит бояться признавать ошибки, в этом нет ничего зазорного. гораздо страшней – бездумно переступать через них.
Перед першим розділом роману Сервантес помістив пролог, в якому просить пробачення за простий стиль свого твору та відсутності в ньому цитат. Перший розділ розпочинається розповіддю про характер і звички дворянина Алонсо Кіхано з Ламанчі: «В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна».
Головний герой («Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні» але «гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав лицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання») так любив читати лицарські романи, що говорив тільки про них і вірив кожному слову в них, попри те, що більшість подій там безсумнівно неможливі. Кіхот зрештою сходить з глузду через недосипання, нестачу їжі та багато читання. І він вирішує податися на пошуки пригод як мандрівний лицар. Він одягає старі лати, саморобний шолом, перейменовує себе в «Дона Кіхота Ламанчського», а свою хирляву шкапу називає Росинантом. Він назвав своєю коханою дівчину із сусідньої ферми Алонсу Лоренцо, давши їй ім'я Дульсінея Тобоська, в той час як вона нічого про це не знає.
Дон Кіхот вирушив в дорогу рано вранці та заночував у заїжджому дворі, що здавався йому замком. Він просить власника, якого сприйняв за повелителя замку, посвятити його в лицарі. Дон Кіхот проводить ніч, стоячи на варті над своїми латами. Вранці, коли погоничі мулів спробували витягнути лати з води, щоб дати мулам напитися, Дон Кіхот почав з ними бійку. Тоді хазяїн заїжджого двору «посвятив його в лицарі», порадивши йому найняти собі зброєносця та послав його в дорогу. По дорозі, Дон Кіхот побився з толедськими торговцями, які «образили» уявну Дульсінею, і звільнив хлопчика, якого прив'язав до дерева його хазяїн за те, що хлопчик мав нахабство спитати про свою заробітну плату. Дон Кіхот повернувся додому із своїм сусідом, Педро Креспо.
Повернувшись додому, Дон Кіхот почав складати план втечі. Тим часом його племінниця, економка, парафіяльний вікарій та місцевий перукар непомітно спалюють більшість лицарських романів і замикають бібліотеку, кажучи Дону Кіхоту, що бібліотеку прокляв чаклун. Дон Кіхот, тим часом, пропонує іншому своєму сусідові Санчо Пансі стати його зброєносцем і обіцяє подарувати селянину посаду губернатора острова. Скоріше безрадісно Санчо погоджується, і на світанку вони обидва утікають із села. З цього місця починається серія їхніх пригод, починаючи з битви Дона Кіхота з вітряками, які йому здавалися лютими велетнями.
Хоча роман і жартівливий, друга частина ─ серйозний філософський роздум на тему обману. Мрії Дона Кіхота стали об'єктом жорстоких глузувань. Навіть Санчо був змушений обманути його. Зброєносець, зустрівши з Доном Кіхотом трьох сільських дівчат, сказав йому, що одна з них Дульсінея, а інші дві її служниці. А коли Дон Кіхот побачив тільки сільських дівчат перед собою, то Санчо запевняв Дона Кіхота, що він зазнав жорстокого прокляття, яке не дозволяє йому бачити правду. Коли Санчо зрештою отримує своє губернаторство на острові, він несподівано виявляє великі здібності, хоча в кінці все ж таки стається лихо. Роман закінчується повним зреченням Доном Кіхотом ілюзій. Він з сумом повертається до нормального життя, відмовляється від лицарства і, врешті-решт, помирає.