Відповідь:
Не знаю, що Ви маєте на увазі таблиця-характеристика, які у неї мають бути графи ? Чи може бути так: наприклад в центрі пишемо козаки, нижче - портрет, порядод - риси характеру. Чи це потрібно зробити для кожного козака. Одним словом, не знаю, як Ви її будете оформляти, але Вам може пригодитится приблизно такий текст:
щодо портретного опису козаків: цитати: "Семен Непораднийбув кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звідки визирали широкі косматі та сонцем опалені груди". У нього чорний довгий оселедець, який він закручувати за вухо та вуса, зложені складно по-запорозьки вниз.. Дід Панас, незважаючи на те. що вже був старий козарлюга виглядав так: "Мимо своєї старости він голив чисто лоб й бороду та заплітав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мітлами звисав аж на груди.."
У творі зображено, що для козака першим другом є його вірний кінь: наприклад, вороний кінь Семена "...що пасся недалеко на припоні, як побачив свого пана, заіржав весело, наче б хотів його з дниною привітати".
Козаки веселі, дружні, з гумором, ніхто не ображався за інколи не зовсі милозвучні прізвиська. "На Січі не питали нікого, як зветься; там зараз причіпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерти. Хоч би як козака негарно назвати, він цього не соромиться. Козаки говорили: "Не ймення тебе красить, а ти його краси". Найбільше чванився козак тим, коли на ділі показував, що він не є такий, яким його при перший нагоді прозвали".
За їхньою мужністю і, здавалося б, грубістю ховається добра і щира душа. Це видно з того, як вони дбали про Павлуся. "Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усіх боків". Та й дід Панас пильнував Павлуся поки той спав, як малу дитину. Щоб йому сонце не напекло, щоб козаки його гучними розмовами і танцями не розбудили. Сотник Недоля, коли зрозумів, що Петро - брат Павлуся - залишився єдиною пітримкою у житті хлопця, наказав перед боєм "- Ти, Петре, лишишся при мені між посильними козаками, хлопець теж..."
Багато є вказаівок на те, що козаки були віруючими християнами і душе шанували свою віру. Так Семен умивався "не перестаючи молитися", а коли зрозумів, що татари цієї ночі знищили село, то подумав: "Господи хрещений народ!"
Як висновок: козаки в творі зображені як волелюбний, життєрадісний народ. У них велике почуттям обов’язку перед рідним народом, землею. Їх також змальовано як чесних, справедливих і не жорстоких людей: убити людину без суду і не під час бою або убити ворожих посланців для них неприпустимо. Так вони залишили життя татарину Гусейну, але в якості справедливого суду убили зрадника рідної землі - Карима.
Пояснення:
Нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збіжжя і підійшла прямо до неї. Се був Михайло.
Вона перелякалася. Він з'явився, неначе з-під землі виринув, її єство підлягало могутньому впливові неожиданої хвилі й не могло від нього освободитися.
— Добрий вечір, Анно! — сказав сердечно, знімаючи капелюх, і додав їй руку.— Відки вертаєш так пізно?
— Від Онуфрія з грибами! — відповіла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом.
Він мовчав хвилю і дивився на неї. Стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, її голова була схилена низько на грудь, а руки спущені вділ. Ніч була така погідна і прозора, така прегарна й тиха,— нічого, крім цвірінькання сверщків...
Він бачив виразно її голову і її сумовито закроєні уста.
— Анно! — почав зворушено.— Глянь на мене! Я знав, що ти йшла до Онуфрія. Я ждав і визирав цілий час за тобою... хотів із тобою поговорити.
Сказавши се, поклав обі руки на її рамена, оглядаючись заразом притім лякливо позад себе. І він був соромливий і полохливий; ніколи в житті не промовляв ще так до дівчини. А як і вчинив се, то не довіряв і самій тишині ночі й мовчазним нивам.
Вона позирнула на нього, щоб опісля опустити очі. Ціла повага її єства обхопила її і заволоділа нею цілковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло їй уста.
— Анно! — тягнув він ніжно далі, притягаючи її несміливо до себе.— Ти мовчиш так, як би я хотів тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? Сею стежкою йде кожний, хто хоче. Ти можеш десять разів більше від інших ходити, коли схочеш. Я вистелив би тобі сю стежку найкращими килимами моєї мами. Я люблю тебе!
Вона поблідла, глянувши на нього дико зворушеними очима, і мовчала далі. Щастя було таке велике, але й таке несподіване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.
— Я люблю тебе, Анно, вже віддавна! Ти така гарна й добра! Хочу тебе взяти за жінку, тебе одну! Тебе одну-однісіньку! Ти мусиш мені сказати, чи ти хочеш і чи любиш мене?
Паралізуюча повага усунулася з її душі. Вона обвила його шию руками й повисла на ній.
— Ти любиш мене врешті.— Любиш мене, Михайле? Я сього не знала! Я така бідна... Я нічого не маю... Я не маю поля... Але я тебе люблю...
— Я не питаю за поле, зозулько...
— Але я тебе люблю... знаєш?
— Хотів знати...
Поцілувалися.
З цілою повагою, яка була їй властива, пробилася її глибока любов; з цілою потугою молодої лиш десь-не-десь культурою діткненої душі розлилася вона тепер і розігралася гучно. Була цілком сповнена любов'ю, цілком перейнята тим надсильним, досі завсіди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням.
Але так, як воно зложилося, було майже не до увірення. Найпорядніший, найліпший хлопець у селі і один із найпожаданіших любив її. ЇЇ, що нічого не мала, була убога, і лиш виставлена на гнів матері і штовханці брата, якою ні один хлопець у селі не журився, яка не істніла для нікого, крім для своїх хлібодавців.
— Я стільки по ночах наплакалася! Бог один лиш зна тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь.
— Чому, любко? — питав він, гладячи її чорне, у світлі блистяче волосся і притискаючи її до себе, мов дитину.
— Бо так! Як було мені не плакати? Все було таке смутне! В мене нема ні жміньки землі, ні грошей. Моє серце підгризало щось, мов червак. Я ані знала, що ти мене любиш, ані що...
— Ані що хочу тебе за жінку взяти? — докінчив він речення й усміхнувся.— Але тепер уже знаєш! Тепер не потрібуєш уже плакати! Віджени смуток і візьми замість нього мене! А як тобі знов коли стане на серці тяжко, то вийди й поцілуй мене! Доки я ще тут, цілуй мене! Доки я ще тут...
— Та й доки я жива по світі ходитиму, Михайле! — сказала, обнявши його дико за шию і надставляючи з несказанною щирістю молоді, непорочні уста до поцілунку.
— І доки я по світі живий ходитиму! — сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її.
ответ:загугли Тарас Шевченко и и почитай коли народився і так далі і все збери вкупу
Все що прочитав і напиши
Объяснение: