Твір-роздум. Незабутній і невмирущий Володимир Івасюк
Умирають співці — пісні залишаються. Інколи трапляється, що ім'я автора губиться серед віків, а пісня живе — стає народною. Люди приймають те, що їм близьке, що хвилює душу і серце.
Поет і композитор Володимир Івасюк прожив коротке життя — йому було лише тридцять років, коли загинув за нез'ясованих обставин. Лікар за професією (закінчив Львівський медичний інститут). За покликанням — пісняр. У досить короткий проміжок часу створив близько сорока пісень на слова сучасних йому поетів, видав кілька пісенних збірок. Писав не лише музику, а й слова. "Я піду в далекі гори", "Два перстені", "Пісня буде поміж нас" — це повністю його пісні: і слова, і музика В. Івасюка.
Про пісню "Водограй" хочеться сказати окремо. Вона мені дуже близька, хоч і написана вже давно. Як на мій погляд, це не просто пісня — це художня розповідь про чудовий край: Карпати!
Котить хвилі наш Черемош,
А куди — не знає,
Поміж гори в світ широкий
Тече, не вертає.
Хто був у Карпатах, той зрозуміє моє захоплення цим краєм. Я була у Прикарпатті, в м. Яремчі, бачила річку Прут, печери Олекси Довбуша. Була біля водограю і не могла не співати:
Подивись, як сіру скелю
Б'є вода іскриста...
Саме тут, у Яремчі, знімався телефільм "Червона рута" — про це нам розповіли місцеві жителі. І як було не згадати незабутнього і невмирущого Івасюка, його пісні, що живуть і нині, радують душі багатьох.
Пісня "Червона рута" дала назву не лише телефільмові — з 1989 року в Україні проходить щорічний всеукраїнський фестиваль сучасної української пісні і музики "Червона рута". Таланти не вмирають — вони живуть в піснях. І В. Івасюк — серед нас.
Повість «Маруся» стала прикладом того, що українська мова нічим не поступається перед мовами інших народів. Головний образ твору — Маруся. У ньому втілені найкращі риси сільської української дівчини. «Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...» Такими колоритними фразами змальований портрет Марусі. Він нагадує образ дівчини з народної пісні. Маруся слухняна, покірна, працьовита і релігійна. Вона шанувала своїх батьків, в усьому їм допомагала. Вона була, мені здається, аж занадто скромна і сором'язлива: не ходила гуляти з дівчатами ні на вулицю, ні на вечорниці й іншим не радила ходити: «Лучче я, каже, на те місце, упоравшись... ранше устану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові в поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота...» Ніжна і ласкава Маруся до свого коханого. її внутрішній світ сповнений радісних почуттів, душевної краси. Дівчина прагне щастя. Але Василь змушений іти на заробітки, щоб потім відкупитися від солдатської служби. Сумне життя настало для Марусі без нього. Вона журиться, ночей не досипає, уболіває за долю свого коханого. Письменник змальовує хвилюючі картини, які нас дуже зворушують, заглиблюють у внутрішній світ героїні. Прощаючись з Василем, який їхав на заробітки, Маруся наче передчуває свою смерть: «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось!» І справді, повість має трагічну розв'язку: пішовши в ліс по гриби, Маруся змокла під холодним дощем, застудилась і незабаром померла. У зображенні Марусі, у перебільшенні почуттів героїв, у прагненні Квітки-Основ'яненка розчулити читача добре відчуваються традиції сентименталізму, місцями повість аж надто «сльозлива», але все одно ми читаємо її із захопленням, вона чарує нас своєю поетичністю.