– «Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми»; – «Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання»; – «Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги»; – «Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу»; – «…треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався»; – «Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля». – «Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід».
Володимир — молодий потомствений дворянин, єдиною син Андрія Гавриловича Дубровского, відомого своєю добропорядністю, чесністю і непідкупним характером. Волею автора, Володимиру доводиться перенести дві важкі втрати: смерть коханого батька і втрату родового маєтку. Дізнавшись, що винуватцем усіх бід є поміщик Кирила Петрович Троєкуров, молодий Дубровський вирішує за будь-яку ціну помститися йому. Перше, що він робить - забирає своїх кріпаків, які за продажного суду перейшли до Троекурову, в ліс і стає ватажком зграї разбойниковВладимир — молодий потомствений дворянин, єдиною син Андрія Гавриловича Дубровского, відомого своєю добропорядністю, чесністю і непідкупним характером. Волею автора, Володимиру доводиться перенести дві важкі втрати: смерть коханого батька і втрату родового маєтку. Дізнавшись, що винуватцем усіх бід є поміщик Кирила Петрович Троєкуров, молодий Дубровський вирішує за будь-яку ціну помститися йому. Перше, що він робить - забирає своїх
В образі Сомка автор відобразив свій ідеал гетьмана — освіченого, талановитого, розумного, здатного сильною рукою об’єднати всі землі України в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. Для цього, на думку героя, потрібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту, відновити давню славу України.Яким Сомко виступає проти поширення в Україні «шляхетських звичаїв», тобто впливу Польщі, й думає виступити проти Тетері. Гетьман зневажає запорозький демократизм.Сомко відмовився тікати з в’язниці, і не лише тому, що не міг жертвувати заради цього життям товариша, а ще й через те, що не хотів міжусобиць, кровопролиття, які неминуче можуть повторитися в новій боротьбі за булаву. Його образ змальований у романтичному плані. Це виявляється і в зображенні його зовнішності: «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі.В образі Якима Сомка є й суперечливі, не зовсім привабливі риси, які можна зрозуміти лише в контексті традицій: зневажливо ставлячись до запорожців, він обожнював Кирила Тура за героїзм, відданість і мудрість; образив Лесю, коли в її присутності перевагу надав Кирилові Туру, дотримуючись козацької моралі; після поразки відмовляється від порятунку й подальшої боротьби, але робить це не лише заради друга, а й для спокою в суспільстві. Іван Брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.Характер Брюховецького як історичної особи, його досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владнолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.Іванець навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.Зате на «Чорній раді» Брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних».Лицемірство Брюховецького виявилося у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання Кирила Тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття.
– «Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми»; – «Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання»; – «Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги»; – «Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу»; – «…треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався»; – «Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля». – «Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід».