Серед українських істориків-романтиків, яким зазвичай притаманні багатоманітні поєднання дослідницьких практик (етнографічної, мовної, літературної, археографічної, археологічної, антикварної та ін.), творчість Пантелеймона Куліша вражає своєю розмаїтістю і неподільним з’єднанням різнородних компонентів.
Зокрема, дивує різноманітне і незвичайне поєднання його громадських, інтелектуальних та культурних ролей: письменник, публіцист, перекладач, просвітник-популяризатор, мислительінтелектуал та провідник національно-визвольного руху і водночас оригінальний історик-аматор, який залишив на полі академічної історіографії яскравий, неповторний слід. Недаремно знаний дослідник інтелектуальної біографії та спадщини цього українського мислителя Євген Нахлік висловлює думку про синкретичність його світогляду1.
Взагалі П. Куліш посідає унікальне місце як в українському громадському житті ХІХ ст., так і в тодішньому романтичному історіописанні. Адже він, за висловом англійського історика Девіда Сондерса, був однією з ключових фігур української минувшини середини ХІХ ст.2. Зазначимо, що одеський історик Олексій Маркевич тримався думки про П. Куліша як «найсильнішого з південно-руських романтиків»3. Заразом Д. Багалій відзначав, що П. Куліша не можна назвати «присяжним істориком», себто професійним науковцем4. Російський учений О. Пипін уважав, що «Куліш ніколи не був ні чистим етнографом, ні чистим істориком (курсив наш. – О. Я.) – в історію й етнографію він вносив поетичне збудження…»5. Зрештою, контексти його історичного письма як нефахового, точніше приватного вченого мають самобутні, часто незвичайні виміри, які складно вкласти в існуючі стильові канони.
Тож П. Куліш як історик привертає увагу специфічними інтелектуальними поворотами думки, дивовижною, як на ті часи, світоглядною еволюцією, цікавими мисленнєвими зв’язками, здатністю до інтуїтивного проникнення в суть світу минувшини, егоцентричною вдачею, масштабною та розмаїтою творчою спадщиною тощо.
Цей твір нескладний за сюжетом, лаконічно викладений, але надзвичайно глибокий за змістом, спонукає до філософських роздумів. Саме тому «Казку про яян» можна назвати притчею-казкою. Пастушок, перестрибуючи по скелях за козою, падає в провалля, а коли отямлюється, опиняється в загадковому місті, вулиці якого складаються з недобудованих веж. На запитання пастушка жителі міста не відповідають, вони зайняті тільки собою. Кожний будує сам свою вежу. У цьому контексті згадується й відома біблійна Вавилонська вежа, яку пихаті будівники хотіли звести вище неба. Бог розгнівався і змішав мови людей, які перестали розуміти один одного й розійшлися по всьому світу, кинувши будівництво. Так само й жителі казкового міста ніби покарані за свій егоїзм. Вони знають тільки своє «я» і чують лише себе. Тільки себе кожний яя-нин вважає найрозумнішим.
Тяжким i безрадiсним було сирiтське дитинство великого українського поета Т.Г. Шевченка.Про це ми дiзнаємось з багатьох його творiв.Один iз них- "Менi тринадцятий минало...".Хлопчик,залишившись сиротою,змушений був пасти чуже ягнята,щоб заробити собi на шматок хлiба. Навколишнiй свiт зачаровує його своєю красою,здається добрим,приязним.Забутi всi прикрощi-i хлопчик звертається з молитвою до Бога,бо йому хочеться роздiлити з кимось свою радiсть,подiлитись думками,почуттями. Але такий пiднесений,радiсний настрiй тривав недовго-згадалося,що вiн сирота,немає у нього нiчого,навiть рiдної хати,вiн у цьому великому свiтi одинокий. I залишається тяжко плакати над своєю гiркою долею. Однак дитячi сльози i дитяче горе-недовговiчнi.Знайшлася добра душа,яка ла,приголубила його.Це дiвчина,що "недалеко...плоскiнь вибирала".Побачивши дитячi сльози,вона "прийшла,привiтала,розрадила.I знову для сироти свiт засяяв,наповнився барвами,став веселим i привiтним. З особою теплотою i любов'ю у вiршi "На Великдень,на соломi.." змалював Тарас Шевченко сироту,яким був сам у дитинствi. Великдень-це найбiльше,найвиличнiше i найрадiснiше свято у православних християн.Ранiше,за часiв Шевченка,як тепер на Новий рiк i на день народження,було заведено робити дiтям подарунки.Автор розповiдає у вiршi,як дiти на Великдень,граючись крашанками,почали хвалитися своїми подарунками.Усiм дiтям було чим похвалитися,усi мали до свят обнови,якi їм подарували чи батьки,чи хрещена мати,чи iншi родичi. Сирiтцi,що була серед них,теж хотiлося бути,як усi дiти,хотiлося,як вони,чимось похизуватись.Але єдине,що вона дiстала в подарунок на свято,-це обiд у батюшки для таких,як вона,знедолених. До сердечного щему стає боляче за цю нещасну дитину,яка була позбавлена найцiннiшого-тепла i любовi рiдних.
Серед українських істориків-романтиків, яким зазвичай притаманні багатоманітні поєднання дослідницьких практик (етнографічної, мовної, літературної, археографічної, археологічної, антикварної та ін.), творчість Пантелеймона Куліша вражає своєю розмаїтістю і неподільним з’єднанням різнородних компонентів.
Зокрема, дивує різноманітне і незвичайне поєднання його громадських, інтелектуальних та культурних ролей: письменник, публіцист, перекладач, просвітник-популяризатор, мислительінтелектуал та провідник національно-визвольного руху і водночас оригінальний історик-аматор, який залишив на полі академічної історіографії яскравий, неповторний слід. Недаремно знаний дослідник інтелектуальної біографії та спадщини цього українського мислителя Євген Нахлік висловлює думку про синкретичність його світогляду1.
Взагалі П. Куліш посідає унікальне місце як в українському громадському житті ХІХ ст., так і в тодішньому романтичному історіописанні. Адже він, за висловом англійського історика Девіда Сондерса, був однією з ключових фігур української минувшини середини ХІХ ст.2. Зазначимо, що одеський історик Олексій Маркевич тримався думки про П. Куліша як «найсильнішого з південно-руських романтиків»3. Заразом Д. Багалій відзначав, що П. Куліша не можна назвати «присяжним істориком», себто професійним науковцем4. Російський учений О. Пипін уважав, що «Куліш ніколи не був ні чистим етнографом, ні чистим істориком (курсив наш. – О. Я.) – в історію й етнографію він вносив поетичне збудження…»5. Зрештою, контексти його історичного письма як нефахового, точніше приватного вченого мають самобутні, часто незвичайні виміри, які складно вкласти в існуючі стильові канони.
Тож П. Куліш як історик привертає увагу специфічними інтелектуальними поворотами думки, дивовижною, як на ті часи, світоглядною еволюцією, цікавими мисленнєвими зв’язками, здатністю до інтуїтивного проникнення в суть світу минувшини, егоцентричною вдачею, масштабною та розмаїтою творчою спадщиною тощо.