Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Жив собі у минулому столітті на Закарпатті богатир Іван Фірцак, якого ще звуть Іваном Силою. Це була реальна постать нашої історії. Люди прозвали його ще Кротоном на честь давньогрецького силача, що міг носити бика на плечах. Іван сам теж міг носити биків на плечах. Можна вважати Івана Силу гордістю історії України. Таких людей треба більше, бо вони – великі та яскраві особистості.
Я читав художній твір про цього силача. Він називається «Неймовірні пригоди Івана Сили». Там розповідається, як Іван виборов титул найсильнішої людини світу. А починав він з важкої селянської роботи, а потім з вантажника на вокзалі. Твір розповідає про справжню дружбу, адже багато чим Іван завдячував своєму тренерові доктору Брякусу. Той зумів розпізнати його талант. На жаль, тренер рано загинув та не побачив світової перемоги учня.
Іван Сила був такою міцною людиною, що міг лежати на товченому склі, тягати зубами вантажівки, розривати ланцюги з заліза. Одного разу, коли він ще жив у карпатському селі, він мав орати поле плугом з коровою. Йому стало шкода тварини, тому він запряг до плугу себе замість корови та сам виорав поле.
Мені Іван Сила подобається тому, що він наполегливо тренувався та зумів показати усім свій талант. Я ще бачив про нього український фільм, що так і названий: «Іван Сила». Щоб ставати сильнішим, парубок цілими днями усюди носив з собою гирю у двадцять п’ять кілограмів. Він навіть їздив з нею у трамваях! А пізніше вже навчився такими гирями жонглювати! Іван – сильна духом та цілеспрямована людина. Він – приклад справжнього спортсмена.