Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 р. у с. Лісогори Чернігівської області в родині дрібного поміщика. О. Стороженко народився в родині, що походила з козацького роду.
Дитинство майбутнього письменника минуло на Полтавщині. Спочатку хлопець здобув домашню освіту, а потім навчався в «благородному пансіоні» при губернській гімназії в Харкові. Виданий Олексі Стороженкові атестат засвідчує, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, історію, географію і виявив «превосходньїе», «хорошие», «изрядньїе» та «достаточные» успіхи.
Майже тридцять років Олекса Стороженко перебував на військовій службі, пройшовши шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полках. Згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу.
Здебільшого служив в Україні й, виконуючи різноманітні доручення, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу. Завдяки цьому Олекса Стороженко добре вивчив життя та побут селянства в Південній Україні, зустрічався з колишніми січовиками, від яких почув перекази та легенди про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал був узятий за основу багатьох творів митця.
Письменник брав участь у кількох воєнних кампаніях російсько-турецької війни, у придушенні польського повстання, у поході в Угорщину, де під час бою його було контужено.
У 1864 р. Олексу Стороженка перевели до м. Вільно (столиця Литви). Вийшовши у відставку в чині дійсного статського радника, Олекса Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусь). Тут він виконував обов’язки брестського повітового предводителя дворянства і голови з’їзду мирових посередників. Письменник ретельно займався садівництвом, любив полювати й рибалити. Був енергійною людиною з міцним здоров’ям і силою, за власним свідченням, «згинав двогривенні й носив на гору десять пудів», хоча в останні роки життя все частіше давалася взнаки давня контузія. Багато часу Олекса Стороженко віддавав грі на віолончелі, малював, ліпив і був навіть нагороджений медаллю Академії мистецтв.
Помер О. Стороженко 18 листопада 1874 р. на своєму хуторі. Похований у м. Бресті
В повісті «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко надав можливість зрозуміти, що не слід кепкувати з українського народу, який має таку самовідданість боротьбі за своє вільне і щасливе життя, таку душевну глибину і таку спрагу до кращого. Цей твір став одним з найкращих українських літературних творів і втілив у собі кращі риси національного фольклору та української пісенної творчості. Джерелом для творчого натхнення письменника була дійсність тогочасного українського села, скрашена українськими весільними, святковими й ліричними піснями, баладами та іншими фольклорними мотивами.
Головними героями повісті Г. Квітки-Основ’яненка є Маруся й Василь — чисті у своїх помислах і почуттях, дуже працьовиті, неговіркі, прості і щирі люди. Як казав про них сам автор, ці персонажі «писані з натури і без будь-якої прикраси». У своєму творі видатний повістяр майстерно і талановито висвітив життя та звичаї українського народу, поетичну природу рідного краю.
Не менш яскравим персонажем повісті «Маруся» був і батько дівчини Наум Дрот. В його образі автор втілив кращі риси українського селянства. Наум був мудрою, чесною й набожною людиною, він, не покладаючи рук, усе життя працював, тому й жила його родина у відносному достатку. У такій же доброчинності та любові до праці він виховав і свою доньку. І тільки почує Маруся церковні дзвони, як збирається до церкви, адже гріх не піти, бо день святковий. А в інші дні вона з ранку до вечора працює, бо тільки так можна здобути своє щастя і стати заможною.
Саме такою, як Маруся, бачить письменник справжню українську дівчину. Маруся не пустувала в церкві, не пила горілки на вечорницях, давала дівчатам добрі поради. Її любили й шанували односельці за працьовитість і лагідність, за її золоті руки. Маруся ніколи не виходила з дому, поки не впоралася з усією домашньою роботою.
У своїй повісті Г. Квітка-Основ’яненко докладно описав народні звичаї та свята: сватання, весілля і похорони з голосіннями. Так докладно міг зобразити ці події лише справжній знавець життя та побуту українського народу. До того ж знавець настільки талановитий, що вдалося йому все це передати неповторною поетичною мовою.
Незважаючи на сумний фінал, повість вражає точністю найдрібніших подробиць в описах традицій та повсякденного життя українського народу, незвичайною силою почуттів її головних героїв.