Слова й діяння великого Кобзаря співзвучні з сьогоденням. Його каторжний шлях боротьби з кріпосництвом, можновладцями, людськими слабкостями вражає уяву тих, хто здатен до співпереживання й відчуття прекрасного. Тернистий шлях власної долі генія українського народу був наскрізь пронизаний устремлінням принижених прорватися крізь грати духовної задухи до зірок волі. Поет жив за кордоном честі: нічого для себе — все для людей. Те, що відчували, переживали його співвітчизники, проніс Кобзар через Голгофу реального життя:
В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було.
Про що говорять ці рядки? Шевченко — мученик чи щаслива людина?
Випало на його долю випити до дна чашу отруйних випаровувань чуми кріпосництва у дитинстві, юності, пережити потрясіння арешту, знущання під час допитів у казематі, поневіряння десятирічної солдатчини. Майже все життя терпіти муки й муштри. Де ж бралися сили на це? Сили все вище підійматися зі справжньої дияволіади умов до вершин вселюдської духовності, весь час нарощуючи бунтарський потенціал, досягаючи геніальних проривів у схованки людської душі? Ще й здобуваючи навичок майстерного володіння пензлем художника, сповнюючись інтелектуальною могутністю, яка підкорила часи і покоління?
З давніх-давен відомо, що головне в людині — її духовний всесвіт, тому першим уроком Шевченка для мене стало те, що він з'явився перед нами як живий символ пробудженої народної самосвідомості, органічним голосом українців, що оголосив усьому світові про свою високу місію нести тяжку долю відповідальності за світ й усе гуманне в ньому.
Саме ім'я Тарас означає «гнівний». Мабуть, тому й з'явилася з надр мас людина, яка розділила з народом драматичну долю. Тому стільки пронизливої, всепереможної любові до України у рядках поезій:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену самого Бога, За неї душу погублю.
Другим головним уроком Шевченка є його безприкладна любов до всього сущного на землі, до головних людських цінностей, його сповнений дитячою чистотою й довір'ям гуманізм. Відомо, що рівень культури, цивілізованості будь-якого суспільства найяскравіше виявляється у ставленні до жінки. Наш Поет усіма своїми думками виявив шанобливе ставлення до Жінки-Матері, Трудівниці, Коханої. Космос його любові безмежний.
Скільки ніжності, співчуття, відданості, скільки випромінює поезія нашого великого співвітчизника, що молився за всіх страждаючих, принижених, не відшукати у жодного іншого поета світу. Тому не випадково його вірші часто піднімаються до висот ідилій, коли краса поетичного й чистота життєвого стають синонімами, тоді й з'являються такі шедеври, як «Садок вишневий коло хати», «Ісаія. Глава 35»...
Третій урок великого художника в тому, що, бувши глибоко національним, Шевченко вдивлявся в інтернаціональні обрії, досягаючи висот, розуміючи, висловлюючись сучасною мовою, діалектики інтернаціонального і національного. Ніякої чванливості, вузької обмеженості думки, презирства ні в поезії, ні в житті до людей інших національностей. Усім він простягав руку дружби — і росіянину, і поляку, єврею і казаху. Поет сповідував принципи спільності, не робив гнівних розмежувань у своєму презирливому ставленні до «свого» українського пана, до російського поміщика, гонористого шляхтича, купця-єврея.
Нарешті, четвертим уроком Шевченка була його величезна любов до рідного пригнобленого народу. Ця любов породжувала ненависть до будь-яких проявів експлуатації, рабства, принижень людської гідності. Гнів — головна рушійна сила його думки, завжди публіцистично загостреної, сатирично вбивчої, що знищує зло у вигляді царської вседозволеності, розгулу тиранії, чиновницько-бюрократичного самозадоволення, рабськи переродженої особистості, політизації свідомості.
Пантелеймон Куліш писав про Шевченка: «Широко він обняв Україну з її могилами кривими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні. Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю...
... і з того часу всі з нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться».
Так, мабуть, довго. Бо генії народжуються раз у сторіччя, щоб указати нащадкам вірну дорогу до самовизначення.
Пишучи про уроки Шевченка, Євген Маланюку своїх працях відзначав: «Скажу коротко і просто: навчитися Шевченка не можна. Його можна сприймати або не сприймати...» Здається, я сприйняла. Хоча між генієм і сучасністю завжди прірва. Геній віддає себе до останку, а сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти.
Осмислюючи події 30-х років XX ст., бачимо, що в період культу особистості великого Кобзаря вважали надто національним, занадто українським, дуже різкою здавалася його поезія. У застойний період різні збори «без ведома», тим більше з українським «акцентом», м'яко кажучи, були небажаними.
тарас шевченко — людина, яка зробила для українського народу більше, ніж будь-які політики, що мали силу та можливість покращити життя людей. літературна спадщина поета надихала весь український люд до рішучих дій, щоб здобути свободу. глибокі філософські роздуми кобзаря нам, людям xxi століття, не лише зрозуміти дійсність у часи кріпацтва, але й прислухатись до його заповітів, які були, є та будуть актуальними завжди.
без чого не може існувати людина? звичайно, без батьківщини! для кожної людини, для кожного народу його рідний край є місцем, яке необхідно шанувати й любити. тарас григорович навчав нас: «свою україну любі за неї господа моліть». ми, кримчани, народились у казковому місці, яке любимо за дитячі спогади, за теплий хліб, за безкрайні степи, за величні гори. де б ми не були, по яких життєвих стежках не довелось би пройти, україна буде місцем, де нас завжди любитимуть і чекатимуть.
кожен з нас знає, що в сиву давнину не було поділу між українцями, росіянами, білорусами, був єдиний народ — слов’яни. народ, перед яким тремтів ворог, народ, якого об’єднувала віра. але в результаті політичних подій дружнє побратимство зникло й розділилося на різні держави.
подай же руку козакові
і серце чистеє подай.
і знову іменем христовим
ми оновим наш тихий рай, —
закликає тарас шевченко засланців у вірші «полякам» (1847 рік). ми повинні пам’ятати, що ми — брати однієї крові, і мусимо одне одному в скрутну хвилину, поважати традиції, яких дотримувались наші пращури, бо ніщо так не зближує людей, як спільні думки та віра.
Однією з основних думок яку хотів донести автор до читача, це те що потрібно відноситись до людей так, як ти хочеш щоб вони відносились до тебе. За будь якими обставинами ти повинен до свому товаришеві недивлячись нінащо. Потрібно бути добрим, щедрим та завжди допомагати один доному. Вирішувати всі проблеми разом, якщо вони стосуються двох людей.
Наприклад Ява і Павлуша (з твору "Тореадори з Васюківки) вони завжди все робили разом, навіть якщо вони посваряться, то всеодно миряться та далі шукають собі пригоди.
Автор показує, що всі пригоди, які переживають герої, додають їм віри у власні сили, у підтримку справжніх друзів, доброту - які завжди будуть вічними в людських відносинах.
З ціх творів зрозуміло, що кожен із дітей на все життя запам’ятає і смішні, кумедні моменти, і сумні. І звичайно, ніхто ніколи не забуде своїх друзів, бо друзі дитинства завжди виявляються найщирішими, на все життя.
Студенческий Українська література 5+3 б
Безсмертя і добро вічність і краса основа життя людини на землі!на основі вивчених творів
26lobas94 1 неделя назад
Попроси больше объяснений Следить Отметить нарушение
ответы и объяснения
Dan852852Dan
Dan852852DanСереднячок
Відповідь:
Кожна людина,мабуть, точно замислювалась над тим,чому існує людство,та чому сама людина існує взагалі. Неважливо,коли.Для розумної людини природно задаватись таким питанням.Найбільше,для розумної природно прагнути чогось більшого,ніж звичайне життя, наприклад добра, багатства,краси або навіть безсмертя. Але,кожна людина,на жаль,знає,що вона не вічна,і її життя коротке,навіть якщо у Бога попросити безсмертя і щиро в це вірити,все одно нічого не зміниться,тільки даремно людина витратить цей час.Але,людина може залишити після себе щось корисне для людства,щось важливе або революціонне:вона може написати книгу,зробити відкриття,придумати та створити ліки,або вакцину від якоїсь конкретної болячки,народити дітей та виховати нове покоління,надихнути іншу людину на хороші подвиги.Все це залишиться на нашій планеті–Землі,після того,як людина піде з життя. Багато людей,які вже давно померли,залишаються у людській пам'яті,тобто,вони ніколи не зникають.Тому,прагнути чогось високого-це природне бажання людини.Тому що людина–це розумна істота,а не двонога тварина,що позбавлена пір'я як тисячоліття тому назвав людину давньогрецький філософ Платон.