Василь бідний селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. Він розумний, гарний, працьовитий і релігійний. Василя показано як скромну, щиру, палаючу й нелукаву людину, що шанобливо ставиться до старших і кориться патріархально-родинним звичаям.Велика чутливість і переживання властиві Василеві. Він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити життя самогубством, але знайшов інший вихід зі становища: постригся в ченці печерського монастиря, де незабаром помер під іменем отця Венедикта.
В образі Василя втілено глибокі переживання від втраченого щастя. О. Гончар, виходячи з «народних критеріїв», писав: «В образі Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним Марусі»
Образ Петра — це ідеальний образ бідняка, він представник трудового народу.
Петро працьовитий, сердечний, щирий, безкорисливий, має почуття власної гідності. Крім того, він навіть здатний, як і Наталка, на самопожертву, тому й хоче відмовитися від коханої дівчини, щоб вона жила забезпечено й не йшла проти волі матері, ще й віддає їй зароблені гроші, щоб возний не докоряв Наталці її бідністю. Петро кохає Наталку «більше всього на світі», «більше як самого себе».
Через бідність Петрові доводиться постійно мандрувати. У пошуках роботи Петро був «і у моря, був і на Дону, заходив і в Харків…». Але Петро перебуваючи в Харкові, хоча і беріг кожну копійку, але відвідував театр, давав правильну оцінку театральним виставам, що свідчть про його освіченість. Для нього театр — «таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться». В культурному відношенні Петро стоїть вище виборного і возного, на думку яких, театр існує тільки для того, щоб «гроші видурювати.
Енеїда» І. Котляревського - перша друкована книга - стала визначною подією в розвитку українського письменства. Написана живою українською мовою високохудожня поема в 1798 році засвідчила генетичну єдність нової української літератури з кращими зразками європейської бурлескно-травестійної поезії. «Енеїда» багатьма своїми якостями близька до творчості Ф. Браччоліні, Лаллі, Скаррона, А. Блюмауєра, М. Осипова. Але на відміну від перелічених вище авторів І. Котляревський наснажив сміх злободенними суспільно-політичними тенденціями. Письменник намагався засобами гумору та сатири не тільки підвести явища суспільного життя до розумного начала, а й певним чином звести егоїстичне часткове до підпорядкування інтересам «общого добра».
М. Максимович відзначав, що Котляревський сміявся «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдином і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості». Варті уваги й думки М. Дашкевича щодо гуманістичного початку твору, про розкриття духовної любові до людини,
Ми бачимо, що героїчні діяння Енея представлені в поемі у світлі народної сміхової культури, виступаючи у контрастах суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія. Як просвітитель і гуманіст Котляревський ставить сміх на службу досягнення гармонії між людиною і суспільством.
Описуючи на початку твору Енея, автор наділяє його непривабливими рисами:
Еней був парубок моторний,
І хлопець хоч куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.